Дороті вийшла їх зустрічати й від усього серця подякувала мишам за те, що вони врятували друга від загибелі. Вона встигла дуже полюбити великого звіра й була рада, що тепер його життя в безпеці.
Мишей розпрягли, і вони побігли назад до своїх нірок. Останньою зібралася додому Королева Мишей. На прощання вона подарувала Дороті маленький свисток і сказала:
— Якщо колись ми вам знадобимося, вийдіть у поле й гукніть нас. Ми одразу ж з'явимося. А тепер на все добре!
— До побачення, — відповіли мандрівники, і доки Королева Мишей не сховалася, Дороті міцно тримала Тото, щоб песик не налякав їхню нову знайому.
Після цього вони вмостилися навколо Лева й почали чекати, коли він прокинеться. Страшило нарвав ще персиків і слив, і Дороті смачно пообідала.
10. Вартовий міської брами
Чекати їм довелося довго. Лев надто багато часу провів на маковому полі й надихався отруйним запахом підступних яскраво-червоних квітів. Нарешті, на щиру радість друзів, він розплющив очі й зістрибнув із тачки.
— Я біг щодуху, — повідомив він, широко позіхаючи, — та поле виявилося надто великим. Як ви зуміли мене врятувати?
Йому розповіли про допомогу польових мишей. Коли Лев почув цю історію, то розсміявся:
— Я завжди вважав себе великим і сильним звіром, але маленькі квіточки ледь не згубили мене, а крихітні мишки врятували від смерті. Як дивно влаштований цей світ! А що ж ми будемо робити тепер?
— Нам треба якомога швидше знайти дорогу із жовтої цегли, — сказала Дороті, — тоді ми зможемо продовжити нашу подорож.
Лев остаточно прийшов до тями, і компанія знову рушила в путь м'якою зеленою травичкою. Вони вийшли на дорогу із жовтої цегли й попрямували нею до Смарагдового Міста.
Тепер дорога була рівною та гладенько вимощеною, а навкруги милували око краєвиди.
Позаду залишилися непролазні хащі, а разом із ними й страшні небезпеки. Знову з'явилися паркани, але тепер усі вони були пофарбовані в зелений колір. Перший фермерський будиночок, який трапився їм на шляху, теж був зелений. Подорожні зустрічали людей. Ті пильно дивилися на товариство і явно хотіли розпитати, хто вони такі й куди прямують, але величезний Лев їх лякав, і вони не насмілювалися підійти ближче й почати розмову. Усі мешканці цього краю були вбрані в зелене й носили такі ж капелюхи з гострим верхом, як і жувачі.
— Напевно, ми вже незабаром прийдемо до Смарагдового Міста, — припустила Дороті.
— Мабуть, що так, — погодився Страшило. — У Краю Жувачів усе було блакитним, а тут усе зелене. Але тутешні мешканці не такі привітні, як Жувачі. Боюся, нам не знайти місця для ночівлі.
— Горіхи та фрукти мені вже трохи набридли. Я б із задоволенням з'їла щось інше, — зізналася Дороті. — А Тото зовсім виголоднів. Зупинімося біля наступного будинку й поговорімо з господарями.
Незабаром вони побачили великий фермерський будинок. Дороті хоробро підійшла до дверей і постукала, їм відчинила жінка й запитала:
— Яка справа тебе сюди привела, дівчинко, і чому поряд із тобою цей Лев?
— Ми хотіли попроситися до вас переночувати, — сказала Дороті. — А Лев — мій вірний друг, і він нікого не образить.
— Він приручений? — перепитала жінка, при цьому відчинивши двері трошки ширше.
— Так, — запевнила Дороті. — До того ж це Лякливий Лев, і він боїться вас значно більше, ніж ви його.
— Ну добре, — змилостивилася жінка, але перед цим трохи подумала й ще раз кинула косий погляд на Лева. — Якщо це й справді так, то заходьте. Я нагодую вас вечерею і залишу переночувати.
Товариство зайшло в будинок, де, крім господині, було ще троє дітей і чоловік. У нього боліла нога, і він лежав на ліжку в кутку. Доки господиня накривала на стіл, господар запитав:
— Куди ви прямуєте?
— До Смарагдового Міста, — сказала Дороті. — Ми йдемо до могутнього Оза.
— Справді? — вигукнув фермер. — А ви впевнені, що Оз вас прийме?
— Чому ж він може нас не прийняти? — здивувалася Дороті.
— Бо, якщо вірити людям, він нікого й ніколи не приймає. Я не раз бував у Смарагдовому Місті, й мені там дуже подобається, але я ніколи не бачив могутнього Оза й не знаю жодної людини, яка би бодай один раз із ним зустрічалася.
— Він ніколи не виходить до людей? — запитала Дороті.
— Ніколи. Цілісінькими днями сидить у своєму палаці в тронному залі, й навіть слуги його не бачать.
— На кого він схожий? — поцікавилася Дороті.
— Важко сказати, — задумався фермер. — Оз — могутній чарівник. Подейкують, він може перекидатися на кого тільки забажає. Одні кажуть, що він схожий на птаха, інші кажуть — що на слона, ще хтось — що на кота. Він може перетворитися на фею, а може й на домовика. Ніхто не знає, ким насправді є Оз, ніхто не бачив його істинної подоби.
— Усе це дуже дивно, — промовила Дороті, — але нам усе одно треба обов'язково з ним побачитися, інакше наша подорож буде марною.
— Чому ж ви так прагнете побачити могутнього Оза? — взявся розпитувати фермер.
— Я хочу попросити в нього трошечки мізків, — сказав Страшило, і в його голосі чулася надія.
— Озу це заввиграшки, — запевнив фермер. — Кажуть, мізків у нього, хоч греблю гати.
— А я хочу попросити в нього серце, — долучився до розмови Лісоруб.
— І це для нього дрібничка, — сказав фермер. — Оз має велику колекцію сердець на будь-який смак.
— А я хочу попросити в нього хоробрості, — повідомив Лякливий Лев.
