Лев відповів:
— Я Лякливий Лев і я всього боюся. Я прийшов попрохати в тебе трошки хоробрості, щоб я справді міг стати царем звірів.
— Чому я мушу дати тобі хоробрість? — гонористо поцікавилася Куля.
— Бо ти наймогутніший поміж чарівників, і, крім тебе, ніхто не здатен мені допомогти.
Вогняна Куля спалахнула ще яскравіше, а потім почувся голос:
— Принеси мені доказ того, що Зла Чаклунка Заходу загинула, і я дам тобі дещицю хоробрості. Та допоки вона живе й коїть свої лихі справи, тобі судилося бути нікчемним боягузом.
Лев страшенно розсердився, але нічого не міг заперечити. Він стояв і мовчки дивився на Вогняну Кулю. А вона тим часом запалала так гаряче, аж Левові довелося ні з чим вибігти із тронної зали. Він був радий знову побачити своїх друзів і мерщій розповів їм про зустріч із Озом.
— Що ж нам тепер робити? — сумно промовила Дороті.
— Схоже, ми не маємо вибору, — відповів Лев. — Податися до Краю Моргунів, розшукати там Злу Чаклунку Заходу і знищити її.
— А якщо не вдасться? — запитала Дороті.
— Тоді я не отримаю хоробрість, — сказав Лев.
— А я мозку, — додав Страшило.
— А я серця, — і собі докинув Лісоруб.
— А я ніколи не побачу дядька Генрі й тітоньку Ем, — заплакала Дороті.
— Пильнуй! — злякано скрикнула Служниця. — Сльози зіпсують твою новеньку шовкову сукню.
Дороті витерла очі.
— Що поробиш? Доведеться братися за це завдання. Хоча мені дуже не хочеться нікого вбивати, навіть заради того, щоби побачити дядька Генрі й тітоньку Ем.
— Я піду з тобою, — повідомив Лев, — хоча я такий боягуз, що не здатен убити Злу Чаклунку.
— Я теж піду, — вирішив Страшило. — Хоча від мене пуття не чекайте — я ж бо повний телепень.
— У мене немає серця, а це означає, що я не можу як слід розлютитися, — сказав Залізний Лісоруб. — Однак я, звісно, йду разом із вами.
Домовилися не гаяти часу і вирушати в дорогу наступного дня. Залізний Лісоруб добре нагострив свою сокиру й ретельно помастив шарніри-суглоби. Страшило напхався свіженькою соломою, а Дороті наново намалювала йому очі, щоб він міг краще бачити. Служниця поклала до кошичка Дороті багато смачної їжі і прив'язала до нашийника Тото зелений дзвіночок.
Друзі зарання розійшлися по своїх кімнатах, і ті, хто міг спати, відразу ж заснули. Зранку вони прокинулися під розгонисте «ку-ку-ріку» зеленого півня, який мешкав на задньому дворі, й під квоктання зеленої курки, що знесла яйце.
12. У пошуках Злої Чаклунки
Солдат із зеленими бакенбардами провів їх вуличками Смарагдового Міста до брами, де друзів зустрів вартовий. Він відімкнув своїм ключем окуляри, склав їх до зеленої скриньки і ввічливо відчинив перед мандрівниками міські ворота.
— Якою дорогою треба прямувати, щоб потрапити у володіння Злої Чаклунки Заходу? — поцікавилася Дороті у вартового.
— Туди нема дороги, — відповів на це вартовий. — До тих країв ніхто не прямує з власної волі.
— А як же ми її відшукаємо? — занепокоїлася дівчинка.
— Не переймайтеся. Коли опинитесь у Краю Моргунів, вона сама вас відшукає і візьме в полон.
— Хай тільки спробує! — вигукнув Страшило. — Ми вирішили знищити її.
— Що ж, — відгукнувся вартовий, — ви перші, хто заявляє про такий намір. До цього часу ніхто не прагнув знищити Злу Чаклунку, тому я був певен, що вона з вами вчинить так само, як і з рештою. Але стережіться, ця стара відьма дуже хитра і зла, вона неодмінно спробує зруйнувати ваші плани. Ідіть на захід, і рано чи пізно ви стрінетеся з нею.
Друзі подякували вартовому, попрощалися з ним і рушили на захід. Вони крокували зеленими луками, всіяними квітами маргариток і жовтцю. На Дороті була та сама шовкова сукня, в яку її вбрала Служниця в палаці, але тепер дівчинка з подивом помітила, що вбрання вже не зелене, а біле. Білими стали також стрічка і дзвіночок на шиї в Тото.
Незабаром стіни Смарагдового Міста зникли позаду. Іти було дедалі важче, а в цих краях не було ні будинків, ні ферм, ні оброблених полів.
Удень подорожні не мали де сховатися від палючого сонця, навкруги були тільки гори й каміння. Коли настав вечір, знесилені Дороті, Лев і Тото лягли на випалену траву, а Страшило й Залізний Лісоруб залишилися на варті.
Зла Чаклунка Заходу мала одне-єдине око, а зате видюще, наче телескоп, і бачила ним усе. Того вечора вона сиділа на ґанку свого жовтого замку й оглядала володіння. Раптом Чаклунка побачила Дороті та її друзів, які розташувалися на ночівлю десь на околицях її країв. Це видовище розлютило відьму, і вона свиснула в срібний свисток, який носила на шиї.
Миттю до замку примчала зграя сірих вовків. У них були прудкі ноги, гострі ікла й страхітливі морди.
— Біжіть на схід, там знайдете непроханих зайд. Розірвіть їх на клапті! — скомандувала стара.
— Хіба ти не збираєшся зробити з них рабів? — запитав Ватажок зграї.
— Ні, — відповіла Чаклунка. — Один напханий соломою, другий зроблений із заліза, третя — дівчинка, четвертий — Лев. Від них мені жодного зиску не буде, тому роздеріть їх, та й по всьому.
