Певно, ви пам'ятаєте, що поміж замком Злої Чаклунки Заходу і Смарагдовим Містом не було не те що найменшої дороги, а навіть вузенької стежинки. Коли стара відьма побачила чужинців, вона вислала проти них летючих мавп, і ті притягнули Лева й Дороті з Тото. Шлях назад виявився значно сутужнішим, хоча мандрівники крокували полями, де ріс жовтець і маргаритки. Вони, звісно, знали, що треба йти просто на схід, туди, де встає сонце, і так вони й зробили. Але опівдні, коли сонце стояло просто над головою, важко було визначити, де схід, а де захід, тому подорожні швидко збилися зі шляху.
Вони йшли та йшли собі полями, а коли стемніло, на небі зійшов місяць. Тоді мандрівники вирішили зробити привал серед фіолетових квітів із чудовим ароматом, і всі, крім Страшила й Залізного Лісоруба, солодко проспали до самого світанку.
Наступний ранок видався похмурий. Проте друзі все ж таки сміливо рушили в путь, наче ані на мить не вагалися, чи правильно вони обрали дорогу.
— Якщо йти швидко, — говорила Дороті, — то рано чи пізно ми кудись прийдемо.
Та минав день, наставав інший, а вони все йшли полями, всіяними фіолетовими квітами. Страшило почав бурчати собі під носа.
— Ми точно заблукали, — нарікав він. — І якщо ми не потрапимо до Смарагдового Міста, мені не бачити обіцяних Озом мізків!
— А мені — серця, — підхопив Залізний Лісоруб. — Мені кортить якомога швидше повернутися до Смарагдового Міста. Щось наша подорож затягується.
— Річ у тім, що мені не вистачає хоробрості йти невідомо куди, — зізнався Лякливий Лев. — Це мене дуже лякає.
Дороті зовсім занепала духом. Вона сіла на траву й сумно подивилася на товаришів. Ті також примостилися поруч і почали тоскно переглядатися. Тото раптом виявив, що він занадто втомився, щоб кинутися наздоганяти метелика, який пролетів біля самісінького носа. Він сидів, висолопивши язика і важко дихаючи, сумно поглядав на Дороті, наче хотів запитати: що ж тепер робити?
— А якщо нам покликати польових мишей? — сказала дівчинка. — Вони, певно, знають, як звідси потрапити до Смарагдового Міста.
— Ще б пак! — вигукнув Страшило. — Як це ми не додумалися раніше?
Дороті свиснула в маленький свисточок, який подарувала їй Королева Мишей і який дівчинка тепер носила на шиї. Незабаром почувся шурхіт безлічі крихітних лапок, а за кілька хвилин дівчинку оточили маленькі сірі мишки. Серед них була і сама Королева. Вона запитала своїм тоненьким, писклявим голоском:
— Чим можу вам допомогти, друзі мої?
— Ми заблукали, — сказала Дороті. — Чи не скажете нам, де Смарагдове Місто?
— Звісно, скажу, — пропищала Миша. — Та воно досить далеко звідси, а ви йшли у протилежний бік від нього. — І тут вона побачила на Дороті золоту шапку. — А чому б вам не скористатися чарівною золотою шапкою і не покликати летючих мавп? Вони перенесуть вас до Смарагдового Міста за якусь годину з хвостиком.
— Я і не знала, що шапка чарівна, — зізналася Дороті. — А як нею можна скористатися?
— Заклинання написане на підкладці, — пояснила Королева, — але якщо ви збираєтеся викликати мавп, то нам краще звідси втікати. Це дуже шкодливі й розбишакуваті створіння, вони обожнюють знущатися з нас, як тільки можуть.
— А нас вони не образять? — занепокоїлась Дороті.
— Ні, ні. Вони без зайвих питань допоможуть тому, хто носить золоту шапку. До побачення! — і на цих словах Королева Мишей заховалася, а за нею втекли й усі її піддані.
Дороті зазирнула всередину золотої шапки й побачила, що на підкладці вишиті якісь слова. Вона зрозуміла, що це і є чарівне заклинання. Тож дівчинка уважно прочитала інструкції та знову надягнула шапку на голову.
— Еппі-пеппі-как! — промовила вона, ставши на ліву ногу.
— Що ти кажеш? — перепитав Страшило, який не знав, що вона робить.
— Хілло-холло-хелло! — далі вела дівчинка, ставши вже на праву ногу.
— Хелло! — як справжнісінький американець із Канзасу, відгукнувся Залізний Лісоруб.
— Зіззі-зуззі-зук! — крикнула Дороті, ставши на обидві ноги.
Заклинання було вимовлене повністю, і незабаром усі почули ляскіт крил, регіт і балаканину.
До них підлетіла велетенська зграя мавп. Ватажок низько вклонився Дороті й запитав:
— Що накажеш?
— Ми хочемо потрапити до Смарагдового Міста, — сказала дівчинка, — але заблукали…
— Ми вас туди доправимо, — повідомив Ватажок. І не встиг він договорити, як дві летючі мавпи підхопили Дороті під руки та здійнялися в повітря. Решта схопили Залізного Лісоруба, Страшила й Лякливого Лева. Маленька мавпочка несла Тото, а песик щосили намагався її вкусити, проте нічого в нього не виходило.
Страшило і Залізний Лісоруб спочатку злякалися: вони пам'ятали, як жорстоко колись повелися з ними. Та згодом вони зрозуміли, що цього разу нічого поганого не станеться, повеселішали і з цікавістю розглядали ліси й поля, що пролітали далеко внизу під ними.
Дороті несли дві найбільші мавпи, зокрема й Ватажок. Вони переплели руки так, щоб утворити подобу крісла, і щосили старалися, щоб їй було зручно летіти.
— Чому ви підкоряєтеся господарю золотої шапки? — запитала дівчинка.
— Це довга історія, — посміхнувся Ватажок. — Та оскільки і дорога наша неблизька, то я можу розповісти, якщо тобі цікаво.
— Звісно, цікаво, — запевнила Дороті.
— Тоді слухай. Колись, — почав Ватажок, — ми були вільним народом, жили у великому лісі, стрибали з дерева на дерево, ласували фруктами й горіхами і не мали жодних господарів. Може, інколи ми починали аж занадто розбишакувати. Мавпи любили смикати за хвости тварин, які не мали крил, ганятися за птахами або кидати горіхами в людей. Ми були веселими, безтурботними бешкетниками і жили собі на радість. Це було давно, ще до того, як Оз спустився з небес і почав правити цією країною.
Далеко на півночі жила красуня-принцеса, яка була чарівницею. Усі свої чари вона використовувала на допомогу людям і ніколи не ображала чесних і справедливих. Її звали Радунга, і жила вона в прекрасному палаці, побудованому з великих рубінів.
Її любили всі, але, на превеликий жаль, вона не могла знайти чоловіка, якого покохала б усім серцем. Усі чоловіки поступалися їй розумом і красою. Нарешті вона зустріла юнака, який був і вродливий, і сильний, і розумний. Радунга вирішила, що, коли він стане старший, вона вийде за нього заміж. Вона поселила його в себе в палаці й використала всю свою магічну майстерність, щоб він став ще розумніший, красивіший і мужніший. Незабаром Келала — так звали юнака — був знаний як найвродливіший і наймудріший чоловік у цілій країні.
Радунга була закохана в нього і вирішила, що час влаштувати весілля.
