— Народився я в місті Омаха…
— Це зовсім недалеко від Канзасу! — вигукнула Дороті.
— Правильно, але ось звідси далекувато, — відповів Оз, сумно похитавши головою. — Коли я виріс, то став черевомовцем. І треба сказати, навчав мене великий майстер. Я можу наслідувати крик будь-якого звіра або пташки. — І на доказ цього він почав нявкати так схоже, що Тото нагострив вуха і почав озиратися в пошуках кішки. А Оз тим часом вів свою розповідь далі: — За якийсь час мені це набридло, і я став цирковим повітроплавцем.
— А що це таке? — запитала Дороті.
— Цирковий повітроплавець — це чоловік, який піднімається на кулі під час ярмарків, щоби привабити натовп цікавих і заохотити їх придбати квитки до цирку.
— А! — зрозуміла Дороті. — Знаю!
— Якось я піднявся на повітряній кулі, але мотузки порвалися, і ніяк не вдавалося спуститися. Кулю піднесло вище за хмари, а потім її підхопив потужний потік повітря й потягнув далеко-далеко.
Мандрівка тривала день і ніч, а коли я прокинувся зранку другого дня, то побачив, що куля летить прекрасною невідомою країною. Незабаром мій летючий засіб почав повільно знижуватися і зрештою приземлився. Я зовсім не забився. Та навколо мене зібрався натовп дивних людей, які вирішили: якщо я спустився з небес, то мушу бути великим чарівником і мудрецем. Зрозуміло, я не став їх переконувати у протилежному, бо вони дуже мене боялися і були готові беззаперечно слухатися.
Щоб чимось розважити себе і зайняти цих симпатичних людей ділом, я звелів їм побудувати місто. Вони працювали охоче і дуже вправно. Країна була дуже гарна і зелена, і я вирішив назвати місто Смарагдовим. А щоб назва прижилася, я звелів його мешканцям носити зелені окуляри: так вони все бачили в зеленому світлі.
— А хіба тут не все зелене? — здивувалася Дороті.
— Ні, тут усе, як і в інших містах, — відповів Оз, — але якщо носити зелені окуляри, тоді, звісно, все здасться зеленим. Смарагдове Місто побудували багато років тому — я потрапив сюди зовсім молодим хлопчиною, а тепер я вже старий. Та мої піддані носять зелені окуляри так давно, що більшість із них направду вважає це місто смарагдовим. До речі, місто і справді красиве — для нього використали чимало і коштовних каменів, і благородних металів, й інших оздоб. Не місто, а картинка!
Я завжди добре ставився до своїх підданих, і вони люблять мене, але з того часу, як побудували цей палац, я зачинився в ньому і ніколи нікого не приймаю.
Більше за все я боявся чарівниць, адже вони, на відміну від мене, вміли творити дива. Їх було чотири, і кожна мала свої володіння. Одна правила на Сході, друга — на Заході, третя — на Півдні і четверта — на Півночі. На щастя, на Півдні та Півночі оселилися добрі чарівниці, і я знав, що від них не доводиться чекати капостей, але чаклунки Заходу й Сходу були злющими й підступними, і, якби вони мене самого не вважали могутнім чаклуном, сильнішим, ніж вони самі, мені вже давно було б непереливки. Протягом багатьох років я жив у великому страху, тож ви можете собі уявити мою радість, коли я дізнався, що будиночок Дороті розчавив Злу Чаклунку Сходу. Коли Дороті прийшла до мене, я був готовий наплести сім мішків гречаної вовни, якби тільки вона впоралася і з другою відьмою. Але тепер, коли це сталося, я мушу із соромом зізнатися, що не здатен виконати своїх обіцянок.
— По-моєму, ви дуже погана людина, — сказала Дороті.
— Ні, моя дорогенька. Я дуже хороша людина, але дуже поганий чарівник, це точно.
— Отже, ви не зможете дати мені мозок? — запитав Страшило.
— Навіщо він вам? Ви щодня дізнаєтеся щось новеньке. Мізки є навіть у немовляти, але хіба воно розумне? Головне — це життєвий досвід, він приносить справжню мудрість, і що довше ми живемо, то розумнішими стаємо.
— Усе це, певно, так, — зітхнув Страшило, — але, якщо я не отримаю мозку, то буду дуже-дуже нещасний.
Чарівник пильно подивився на нього.
— Що ж, — зітхнув він, — з мене, звісно, не дуже путній маг і чарівник, але, якщо ви прийдете до мене завтра зранку, я наб'ю вашу голову мозком. Правда, я не зможу вас навчити ним користуватися, тут вам доведеться діяти на власний розсуд.
— Дякую, дякую! — радісно вигукнув Страшило. — Був би мозок, а користуватися ним я навчуся, не турбуйтеся!
— А як щодо моєї хоробрості? — занепокоївся Лев.
— У вас її стільки, що на кількох вистачить, я в цьому не сумніваюся ні на мить, — сказав Оз. — Потрібна лише впевненість у собі. Усі живі істоти відчувають страх у хвилини небезпеки. Хоробрість — це вміння долати свій страх, а таке вміння у вас є.
— Так-то воно так, — промовив Лев, — але я буду дуже нещасний, якщо не отримаю від вас таку хоробрість, яка вб'є страх.
— Добре, буде для вас завтра така хоробрість, — відповів Оз.
— А як щодо мого серця? — несміливо поцікавився Залізний Лісоруб.
— Не знаю, не знаю, — промовив Оз. — По-моєму, ви даремно так хочете серце. Якби ви знали, як страждає від цього більшість людей! Повірте мені, вам дуже пощастило, що у вас немає серця.
— Ну, це з якого боку подивитися, — не погодився Залізний Лісоруб. — Особисто я не проти витримувати нещастя, щоб тільки в мене було серце.
— Добре, — сумирно погодився Оз. — Буде у вас серце. Приходьте завтра зранку. Я так довго вдаю із себе чарівника, що готовий побавитися в нього ще трошки.
— А я? — почувся голос Дороті. — Як мені потрапити додому в Канзас?
— Тут мені треба добряче пометикувати, — відповів старенький. — Дай мені, дівчинко, два-три дні на роздуми, і я спробую вигадати, як переправити тебе через пустелю. А поки що ви мої гості, й мій палац до ваших послуг. Усі ваші бажання миттю виконуватимуться. Натомість маю лише одне прохання: тримайте в таємниці, що я не чарівник, а пройдисвіт.
Друзі обіцяли зберегти цей секрет, після чого розійшлися по своїх кімнатах у гарному гуморі. Навіть Дороті сподівалася, що великий і могутній Пройдисвіт, як вона тепер про себе називала Оза, вигадає спосіб повернути її додому, а якщо це станеться, вона була готова пробачити йому все на світі.
16. Магічна майстерність великого пройдисвіта
Зранку Страшило сказав друзям:
