друзям. Залізний Лісоруб зайшов до неї і сказав:
— Я був би невдячний, якби байдуже поставився до розлуки з людиною, яка подарувала мені таке прекрасне серце. Мені хочеться поплакати, але хтось мусить витирати мені сльози, щоб я не заіржавів. Ти мені допоможеш?
— Із задоволенням, — відповіла Дороті й взяла рушник.
Залізний Лісоруб пустив сльози струмком, а Дороті турботливо їх витирала. Коли він наплакався, то подякував помічниці й ретельно змастився рідиною зі срібного слоїка — про всяк випадок.
Тепер Смарагдовим Місто правив Страшило, і, хоча він не був ані чарівником, ані мудрецем, містяни дуже ним пишалися.
«Нема іншого такого міста на землі, — казали вони, — де править напхана соломою і висівками людина».
Зрозуміло, що вони мали цілковиту рацію.
Наступного ранку після відльоту Оза друзі зустрілися в тронній залі, аби обговорити свої справи. Страшило сидів на мармуровому троні, а решта із пошаною стояли поряд.
— Не так нам вже й не пощастило, — промовив новий правитель. — Палац і Смарагдове Місто належать нам, і ми можемо робити все, що нам заманеться. Як згадаю, що зовсім недавно стирчав у полі на тичині й відлякував ворон від кукурудзи, а тепер правлю прекрасним містом, то радію своїй долі.
— Я теж задоволений тим, що випало мені в житті, — сказав Залізний Лісоруб. — Я отримав те, чого хотів, — нове серце.
— І мені гріх жалітися. Тепер я за хоробрістю хоч кому серед звірів дам фору, — скромно зауважив Лев.
— Якби ще й Дороті погодилась лишитися в Смарагдовому Місті, — сказав Страшило, — ми б жили дуже щасливо.
— Але я не хочу тут лишатися, — заходилась відмовлятися Дороті. — Я хочу додому, в Канзас, до дядька Генрі й тітоньки Ем.
— Що ж робити?
Страшило задумався, і думав він так наполегливо, що з голови полізли шпильки та голки. Нарешті він сказав:
— Чому б нам не покликати летючих мавп і не попрохати їх перенести Дороті через пустелю?
— Мені це не спадало на гадку! — вигукнула дівчинка. — Зараз збігаю по золоту шапку.
Незабаром вона повернулася до тронної зали із шапкою, промовила чарівні слова, і миттю у відчинені вікна одна за одною шмигнули летючі мавпи й оточили її.
Ватажок поклонився їй.
— Ти викликаєш нас вдруге. Чого ти хочеш?
— Я хочу, щоб ви перенесли мене в Канзас, — попрохала Дороті.
Проте Ватажок летючих мавп похитав головою:
— Це неможливо. Ми живемо в одній країні й не можемо полишати її межі. У Канзасі не було жоднісінької летючої мавпи, і, я думаю, ніколи й не буде, бо нам там не місце. Ми раді виконати все, що ти захочеш, але не маємо права перелітати через пустелю. До побачення!
Ватажок знову вклонився, розпростав крила й вилетів у вікно, а за ним уся його зграя.
Дороті готова була розплакатися від прикрості.
— Я даремно витратила друге бажання, — поскаржилася вона. — Мавпи не змогли мені допомогти!
— Дуже шкода, — поспівчував щиросердий Залізний Лісоруб.
Страшило знову замислився, і його голова так надулася, що Дороті злякалася, чи не лусне вона.
— Треба покликати солдата із зеленими бакенбардами, — нарешті вирішила вона, — і попрохати в нього поради.
Послали по солдата. Незабаром він боязко ступив до зали й зупинився, переминаючись із ноги на ногу. До цього він ніколи тут не бував.
— Ця маленька дівчинка, — сказав солдату Страшило, — хоче перетнути Безкрайню Пустелю. Як це зробити?
— Не знаю, — відповів солдат. — Ніхто з мешканців цієї країни ніколи не перетинав пустелю, крім великого Оза.
— Невже ніхто не може мені допомогти? — засмутилася Дороті.
— Хіба що Глінда, — була відповідь.
— Хто така Глінда? — запитав Страшило.
— Чарівниця Півдня. Це наймогутніша з усіх чарівниць, і править вона Краєм Ковтачів. Крім того, її замок стоїть неподалік від краю пустелі. Можливо, вона знає спосіб перетнути її.
— Отже, Глінда — добра чарівниця? — перепитала дівчинка.
— Ковтачі стверджують, що добра, — сказав солдат. — І ще я чув, що це дуже вродлива жінка, вона знає секрет вічної молодості.
— Як потрапити до її замку? — поцікавилася Дороті.
— Дорога до нього йде просто на південь, — відповів солдат, — але, кажуть, на мандрівників там чигає чимало небезпек. У лісах водяться хижі звірі, і ще путь пролягає через місця, де живуть дуже дивні істоти, які не люблять пропускати через свої землі чужоземців. Саме тому ковтачі ніколи не з'являються в Смарагдовому Місті.
Коли солдат пішов, Страшило сказав:
— Судячи з усього, Дороті доведеться помандрувати на південь до Глінди й попрохати про допомогу, хоча дорога туди, як сказав солдат, сповнена небезпек. Адже якщо Дороті лишиться в Смарагдовому Місті, вона ніколи не повернеться до Канзаса.
— Ти, очевидно, довго думав, щоби сказати таку розумну штуку, — висловив припущення Лісоруб.
— Звісно, — підтвердив Страшило.
— Я піду разом із Дороті, — заявив Лев. — Мені вже трохи набридло жити в місті й хочеться назад у ліс, на природу. Я ж звір. Крім того, треба, щоб її хтось оберігав у дорозі.
— Правильно, — погодився Залізний Лісоруб. — Моя сокира може дуже знадобитися. Я теж піду з вами на південь.
