— Неодмінно визнаємо, — відповів Тигр, і вся звірина рада, наче гучна луна, повторила:
— Неодмінно!
— Де цей ваш павук-велетень? — поцікавився Лев.
— Он там, у тій діброві, — мовив Тигр і вказав передньою лапою.
— Охороняйте моїх друзів, — наказав Лев. — А я піду розберуся з тим чудовиськом.
Він попрощався зі своїми друзями і гордо покрокував назустріч ворогу.
Коли Лев нарешті знайшов павука, той спав. Він був настільки огидний, що Лев зморщив носа. Тигр сказав правду: лапи потвори були довгі й товсті, а тулуб заріс грубою чорною щетиною. У пащеці було повно довгих гострих зубів, а велетенська голова й важкий тулуб поєднувалися тонкою шиєю. Лев одразу здогадався, що це найвразливіше місце. І ще він вирішив, що краще напасти на ворога, доки той спить, а не чекати, коли він прокинеться. Тому Лев не зволікаючи стрибнув на спину чудовиська. Одним ударом могутньої лапи з гострими кігтями він відбив павуку голову. Лапи чудовиська засмикалися в судомах, потім павук завмер, і Лев зрозумів, що перемога за ним.
Він повернувся на галявину, де лісові звірі, затамувавши подих, чекали на нього, й гордо повідомив:
— Вам більше нікого боятися в цьому лісі! Після цього звірі оголосили Лева своїм царем, і він обіцяв повернутися до них, щойно допоможе Дороті дістатися до Канзасу.
22. Край Ковтачів
Четверо мандрівників вдало завершили перехід лісом, та, коли він закінчився, виявили, що перед ними велика гора з крутими кам'янистими схилами.
— Що ж поробиш, — казав Страшило, — доведеться лізти на гору, хоча це й нелегко.
На цих словах він рушив уперед, а всі інші попрямували за ним. Вони дісталися до першого великого каменя, аж раптом почули грубий окрик:
— Назад!
— Хто це кричить? — запитав Страшило.
Тоді над каменем з'явилася голова і пролунав той самий крик:
— Це наша гора, ми нікому не дозволяємо залазити на неї!
— Але ми мусимо перейти через неї, — переконував Страшило. — Ми прямуємо до Краю Ковтачів.
— Не вийде у вас нічого, — заперечив голос, і з-за каменя з'явився дуже дивний на вигляд чоловік.
Він був приземкуватий і кремезний, із великою головою і зовсім пласкою маківкою; мав товсту зморшкувату шию, а рук не мав узагалі. Поглянувши на незнайомця, Страшило вирішив, що цей безрукий задирака навряд чи зможе завадити їм пройти. Тому він сказав:
— Дуже перепрошую, але ми вимушені вас не послухатися і перейти вашу гору, подобається вам це чи ні, — і хоробро рушив уперед.
Раптом шия чоловіка видовжилася, і він так гепнув своєю пласкою маківкою Страшила в живіт, що той сторчголов полетів з гори. Після цього шия знову втягнулася, і чоловік хрипко зареготав:
— Не так це просто, як вам здається!
Його слова потонули в гучному реготі, й на горі з'явилися сотні його приятелів, які до цього ховалися за каменями й валунами.
Цей сміх, викликаний невдачею Страшила, дуже розлютив Лева. З громовим ревом, який луною рознесло навсібіч, він рушив угору по схилу.
Ще раз вистрілила голова на довгій шиї, і могутній звір, наче підбитий ворожим гарматним ядром, покотився вниз до підніжжя гори.
Дороті підбігла до Страшила й допомогла йому звестися на ноги. Потім до неї, накульгуючи, підійшов засоромлений сердитий Лев і сказав:
— І цими Головами, що Стріляють, не поборешся. Ми їх не переможемо.
— Що ж тоді робити?
— Треба викликати летючих мавп, — запропонував Залізний Лісоруб. — Ти маєш ще одне бажання.
— Хай буде так, — погодилася дівчинка.
Вона одягнула золоту шапку і промовила заклинання. Мавп, як і завжди, чекати довелося недовго, і за кілька секунд уся зграя вже зібралася біля підніжжя гори.
— Яке твоє бажання? — запитав Ватажок у Дороті й низько поклонився.
— Перенесіть нас через гору в Край Ковтачів, — промовила дівчинка.
— Зробимо, — пообіцяв Ватажок, і летючі мавпи підхопили чотирьох друзів і Тото, а потім піднялися в повітря. Коли вони пролітали над горою, Голови, що Стріляють, дуже злилися і витягували шиї скільки могли, але не дістали мандрівників, яких летючі мавпи без перешкод перенесли через гору і доправили до красивого Краю Ковтачів.
— Ти викликала нас востаннє, — нагадав Ватажок. — Прощавай, і нехай тобі щастить!
— Прощавайте й ви, дуже вам дякуємо! — сказала Дороті.
У Краї Ковтачів люди жили щасливо й багато. Добре вимощені дороги пролягали вздовж полів, на яких достигала пшениця й кукурудза, через річечки були перекинуті міцні мости. Паркани, будинки й мости були рожевого кольору, так само, як у Краї Моргунів було найбільше жовтої барви, а в Краї Жувачів — блакитної. Самі ковтачі — кремезні, пухкенькі коротуни, на вигляд дуже добросердечні, — були вбрані в рожевий колір, тож гарно виглядали на тлі зеленої трави й жовтої стиглої пшениці.
