порошку?
Що ж, докоряти собі не було сенсу, треба було подумати про те, як допомогти Джеку.
Тим часом вони вийшли на лісову галявину і хлопчик присів відпочити на старі козла для пиляння дров, залишені тут якимось Лісорубом.
— Ти не хочеш сісти? — запропонував Тіп Гарбузовій Голові.
— Це не зашкодить моїм суглобам? — обережно поцікавився той.
— Навпаки, вони перепочинуть, — завірив його хлопчина.
Джек спробував було сісти, але ноги під ним підігнулися в колінах, і він гупнув на землю з таким тріском, що Тіп злякався, чи не розпався бідолаха на дрова.
Він кинувся до чоловічка, підняв його, розпрямив руки і ноги, помацав голову, перевіряючи, чи вона часом не тріснула. Джек виявився цілим і неушкодженим, але Тіп вирішив на майбутнє застерегти його:
— Напевно, тобі краще буде про всяк випадок стояти.
— Дуже добре, дорогий батечку, як скажеш, так і робитиму, — відповів Джек із незмінною посмішкою, зовсім не збентежений своїм падінням.
Тіп знову сів, а Гарбузова Голова одразу ж закинув нове питання:
— А що це за штука, на якій ти сидиш?
— Це козла, — відповів хлопчик і миттю розкаявся, бо Джек вимагав детальніших пояснень.
— Що таке «козла»?
— Козла? По-перше, їх не можна плутати з козлами, — почав Тіп, намагаючись говорити якомога зрозуміліше. — Козли — це тварини, у них у кожного є голова і хвіст, як, наприклад, у коня.
— Я зрозумів, — бадьоро промовив Джек. — На такому коні ти ось зараз сидиш.
— Ти знову все переплутав, це зовсім не кінь, — перебив його Тіп.
— Нічого я не переплутав: ось — чотири ноги, ось — голова, а ось — хвіст.
Тіп подивився на козла уважніше й помітив, що Гарбузова Голова, як це не дивно, не помиляється. Стовбур дерева, що слугував за перекладину, справді скидався на тулуб, а гілка, що стирчала на одному з його кінців, була дуже схожа на хвіст. На іншому кінці відстовбурчувалися два сучки, що нагадували очі, а під ними шматок дерева був так чудернацьки виструганий, що його можна було прийняти за рот. А за ноги слугували чотири дерев'яних бруски, поперек яких клали колоду для розпилювання.
— Ця штука справді нагадує коня, — погодився Тіп. — Тільки справжні коні, як і справжні козли, бігають і їдять траву а ці козла зроблені з дерева спеціально щоб пиляти дрова.
— А якби вони були живі, то бігали би та їли траву? — запитав Гарбузова Голова.
— Ну, може, й бігали б, а от щодо трави — сумніваюся, — розсміявся хлопчик при думці про таке неймовірне й кумедне перетворення. — І як вони можуть ожити, якщо вони дерев'яні?!
— Але ж я ожив, — заперечив Гарбузова Голова. Тіп здивовано подивився на нього.
— Так не сам по собі! — вигукнув він. — А лише завдяки чарівному порошку, який зараз лежить у мене в кишені!
Раптом хлопцеві сяйнула думка, він дістав перечницю і з цікавістю подивився на неї.
— Цікаво, — промовив він задумливо, — чи зможе порошок оживити козла?
— Якщо їх оживити, — незворушно міркував Джек, якого, здавалося, нічим не здивуєш, — я зможу їхати верхи й не перенапружуватиму свої суглоби.
— Ну що ж, спробую! — вигукнув хлопчик, підхоплюючись на рівні. — От тільки, боюся, вже забув, що саме казала бабця Момбі і як вона розводила руками.
Він думав якусь хвилину, й оскільки сидів за загорожею близенько та бачив кожен рух старої відьми й чув кожне її слово, то вирішив, що зможе повторити все точнісінько так, як вона говорила та робила.
Тож спочатку він витрусив трошки оживлювального порошку з перечниці на козла. Потім підняв угору ліву руку відігнув мізинець і промовив:
— Вау!
— Що це ти таке кажеш, дорогий батеньку? — поцікавився Джек.
— Сам не знаю, — відповів Тіп. Потім він підняв праву руку, відстовбурчив великий палець і сказав: — Тау!
— А це що означає, дорогий батеньку? — і далі напосідав Джек.
— Це означає, що тобі краще помовчати! — відповів хлопчик, не бажаючи, щоб йому заважали в такий відповідальний момент.
— Розумію, розумію! — закивав Гарбузова Голова зі своєю незмінною посмішкою.
Тіп тепер підняв обидві руки над головою, широко розчепірив пальці й голосно закричав:
— Пау!
Миттю козла заворушилися, потягнулися, позіхнули, широко роззявивши при цьому рота-зарубку й струшуючи залишки порошку зі спини.
— Молодець! — закричав Джек, а хлопчик стояв, не вірячи своїм очам. — Ти в мене хоч куди, дорогий батеньку!
5. Живі кoзла
Кінь, який за мить до цього був усього лише козлами, відчував подив не менший, ніж Тіп. Він витріщав очі на всі боки, розглядаючи світ, у якому йому тепер випало жити. Потім спробував роздивитися себе самого, але не мав шиї, тому, на жаль, не міг повернути
