щільне плетиво, йти було важко, але Дороті й Страшило не зупинялися.
— Якщо дорога привела нас до лісу, то колись вона виведе нас із нього! — глибокодумно промовив Страшило. — А оскільки там, де закінчується дорога, стоїть Смарагдове Місто, нам усе одно треба йти по ній до кінця.
— Це й так зрозуміло, — сказала Дороті. — Теж мені, мудрість!
— Певно, що так, — погодився Страшило. — Мені не до снаги вигадати щось таке, для чого треба бодай трішки поворушити мізками.
Приблизно за годину геть стемніло, але мандрівники й далі чимчикували дорогою. Дороті майже нічого не бачила, Тото було трошки краще — собаки добре бачать і в темряві, а Страшило повідомив Дороті, що вночі бачить так само, як і вдень. Після цього він узяв дівчинку за руку й повів уперед.
— Якщо помітиш будинок, скажи, — попросила його Дороті. — Наосліп ходити лісом дуже неприємно, а в будинку ми могли б заночувати.
Незабаром Страшило зупинився.
— Праворуч бачу дім! — вигукнув він. — Це хатина з колод, укрита гіллям. То як, зайдемо?
— Давай, — зраділа дівчинка. — Бо я вже притомилася.
Страшило провів її до хатини, ледь помітної за деревами. Коли вони зайшли, то в кутку побачили ліжко із сухого листя. Дороті лягла й миттю заснула міцним сном. Тото примостився поруч. Страшило не знав, що таке втома, тому він став у протилежному кутку й терпляче чекав, доки настане ранок.
5. Звільнення Залізного Лісоруба
Коли Дороті прокинулася, сонце світило на всю силу, й Тото весело ганяв по лісу за птахами. Страшило й досі стояв у кутку.
— Треба піти пошукати воду, — сказала дівчинка.
— А нащо?
— По-перше, щоб умитися, а по-друге, щоб напитися, бо сухий хліб у горлі застрягне.
— Оце так важко доводиться живим людям із плоті й крові, — задумливо промовив Страшило. — Треба спати, треба їсти й пити! Зате у людей є мозок, і вони можуть думати.
Мандрівники вийшли з хатини й незабаром знайшли прозорий струмочок. Дороті вмилася, поснідала й запила сніданок водою. У кошикові залишалося зовсім трошки хліба, й дівчинка раділа, що Страшилу їжа не потрібна — припасів ледь-ледь вистачало на день.
Коли сніданок закінчився й можна було продовжити мандрівку, Дороті злякано здригнулася: десь неподалік пролунав глухий стогін.
— Що це? — тремтячим голосом запитала вона Страшила.
— Звідки мені знати? — відгукнувся той. — Та якщо хочеш, я можу подивитися.
У цю мить стогін пролунав знову. Вони пішли туди, звідки долинали звуки, й за кілька кроків Дороті помітила, як поміж дерев щось зблиснуло. Дівчина кинулася бігти й раптом спинилася, наче вкопана, злякано скрикнувши:
— Ой, що це?
Одне з високих дерев було надрубане, й біля нього з піднятою сокирою в руках стояв чолов'яга, повністю зроблений із заліза. У нього були руки й ноги, але він стояв зовсім закляклий, наче не міг поворухнутися.
Дороті й Страшило здивовано втупилися в дивного Лісоруба, а Тото голосно загавкав і спробував укусити його за залізну ногу, проте ледве не зламав собі зуби.
— Це ти стогнав? — звернулася Дороті до Залізного Лісоруба.
— Так, — відповів той. — Я стою тут і кличу на допомогу вже цілий рік, але ніхто не почув мене й не прийшов.
— А як тобі можна допомогти? — турботливо поцікавилася дівчинка: їй було дуже шкода бідолашного.
— Візьми слоїк з мастилом і добре змасти мої суглоби. Вони так заіржавіли, що я не можу поворухнути ні рукою, ні ногою. Якщо мене гарненько змастити, я знову буду, як новий. Слоїк стоїть на полиці в хатині.
Дороті метнулася до хатини й незабаром повернулася зі слоїком у руках.
— Що змащувати? — діловито поцікавилася вона.
— Спочатку шию, — сказав Лісоруб.
Дівчинка так і зробила. Шия дуже сильно заіржавіла, тому Страшилу довелося дуже довго крутити залізну голову в різні боки, доки її господар сам зумів це зробити.
— Тепер руки, — наказав Залізний Лісоруб.
Дороті змастила суглоби-шарніри на руках, а Страшило знову їй допомагав: то піднімав руки вгору, то опускав униз — аж доки іржа не обсипалася і вони запрацювали до ладу.
Залізний Лісоруб полегшено зітхнув і опустив сокиру.
— Оце так щастя! — вигукнув він. — Я стою з піднятою сокирою вже цілий рік. Нарешті зміг її опустити. Ну а тепер, якщо ви змастите мої суглоби на ногах, усе налагодиться повністю.
Дороті й Страшило виконали і це прохання, і Лісоруб знову зміг ходити. Він іще раз подякував за дивовижне звільнення, а трошки згодом зробив це й утретє. Він був дуже ввічливим Залізним Лісорубом.
— Якби не ви, — казав він, — я би стояв тут, доки не проіржавів би наскрізь і не розсипався на порох. Ви просто врятували мені життя. До речі, як ви опинилися в цих краях?
— Ми прямуємо до Смарагдового Міста — йдемо до могутнього Оза, — повідомила Дороті. — І по дорозі спинилися на ночівлю у твоїй хатині.
— А навіщо вам потрібен могутній Оз? — поцікавився Залізний Лісоруб.
— Я хочу, щоб він допоміг мені повернутися до Канзасу, а Страшило вирішив попрохати в нього трошки мізків, — пояснила Дороті.
