прекрасні місцини. А якщо перейматися небезпеками, то я їх не боюся, коли під рукою слоїк із мастилом. Страшило, я бачу, також не боягуз, а в тебе на лобі слід від поцілунку доброї чарівниці.
— Але хто захистить Тото? — непокоїлася Дороті.
— Якщо він потрапить у халепу, ми всі йому допоможемо, — запевнив її Залізний Лісоруб.
Не встиг він договорити, як із лісу долинув страшний рик і на дорогу вискочив велетенський лев. Одним ударом лапи зі страхітливими кігтями він відкинув Страшила далеко в кущі. Потім він ударив Залізного Лісоруба. На подив хижака, його суперник хоча й упав, але зостався неушкоджений.
Коли Тото побачив ворога, він одразу із гавкотом накинувся на нього, і Лев уже роззявив свою велетенську пащеку, щоб укусити хороброго песика. Але цієї миті Дороті подолала страх і кинулася на поміч вірному другові. Дівчинка миттю опинилася між Тото і Левом, стукнула велетенського хижака по носу кулачком і крикнула:
— Не смій кусати Тото! Як тобі не соромно — такий великий, а нападаєш на маленького песика!
— Я не кусав його, — винувато заперечив Лев і заходився терти вдарений ніс.
— Але ти намагався це зробити, — наполягала Дороті. — Ти просто боягуз, і все тут!
— Це правда! — погодився Лев, засмучено похнюпивши носа. — Я завжди знав про це. Але я нічого не можу з собою вдіяти! Що ж мені робити?
— Чого не знаю, того не знаю, — відповіла Дороті. — А скажи-но, будь такий ласкавий, навіщо ти вдарив нещасного, напханого соломою Страшила?
— Він напханий соломою? — здивувався Лев, спостерігаючи, як дівчинка підняла Страшила, поставила його на ноги й поплескала долонькою з усіх боків, щоб повернути йому правильну форму.
— Атож, — сердито буркнула Дороті.
— Оце тому він так далеко відлетів! — вигукнув Лев. — А я ж не міг ніяк зрозуміти, що це відбувається. А другий також напханий соломою?
— Ні, він зроблений із заліза, — відповіла Дороті саме тоді, коли допомагала звестися на ноги й Залізному Лісорубу.
— Тому я ледь не зламав об нього кігті! — здогадався Лев. — Вони так заскреготіти об його тулуб, що в мене аж мурашки шкірою побігли. А як називається це маленьке створіння, яке ти так любиш?
— Це мій песик Тото.
— Він напханий соломою чи зроблений із заліза? — поцікавився Лев.
— Ні, він із плоті й крові.
— Оце так кумедна тваринка! І така малесенька. Тільки такий боягуз, як я, міг підняти лапу на цю крихітку, — сумно промовив Лев і похнюпив голову.
— Чому ж ти такий боягузливий? — здивовано запитала Дороті Лева, який завбільшки був з середнього коня.
— Це велика загадка, — відповів той. — Таким я вродився. Усі лісові мешканці вважають, ніби я неймовірно хоробрий та лютий, бо ж Лев — цар звірів. Я помітив, що варто мені гаркнути як слід — і всі живі створіння кидаються від мене навтьоки. Коли мені трапляються на шляху люди, я дуже лякаюся, але грізно гарчу — і вони розбігаюся хто куди. Якби слон, тигр або ведмідь вийшли на поєдинок зі мною, я і сам би дав драла — такий я жалюгідний боягуз! — але ж вони забираються геть із моєї дороги, ледь зачувши рик. І я їм дозволяю накивати п'ятами.
— Але це ж неправильно. Цар звірів не може бути боягузом! — вигукнув Страшило.
— Згоден, — зітхнув Лев і витер кінчиком хвоста сльозу, що бриніла в оці. — Моя лякливість страшенно мене засмучує. Хіба ж це життя? Суцільна мука! Щойно виникає найменша небезпека, моє серце готове вистрибнути з грудей.
— Може, в тебе якесь серцеве захворювання? — висловив припущення Залізний Лісоруб.
— Можливо, — погодився Лякливий Лев.
— Але якщо це так, — вів далі Лісоруб, — ти мусиш радіти, адже це означає, що в тебе є серце. Бо в мене серця нема, тому навіть і бути не може серцевого захворювання.
— Можливо, я б і не був боягузом, якби не мав серця, — задумливо промовив Лякливий Лев.
— А мізки в тебе є? — поцікавився Страшило.
— Певно, є. Проте я їх ніколи не бачив, — відповів Лякливий Лев.
— Я йду в Смарагдове Місто до могутнього Оза, щоб попрохати в нього трішечки мізків. Бо голова в мене напхана соломою, — повідомив Страшило.
— А я хочу, щоб могутній Оз відправив мене з Тото додому, в Канзас, — сказала Дороті.
— Як ви гадаєте, — пожвавішав Лев, — а чи не зможе Оз дати мені трошки хоробрості?
— Напевно, це йому буде зробити анітрохи не складніше, ніж дати мені мозок, — відповів Страшило.
— А мені серце, — додав Залізний Лісоруб.
— Або перенести мене до Канзасу, — підсумувала Дороті.
— Тоді, якщо ви не заперечуєте, — зважився Лев, — я піду разом із вами. Бо жити боягузом більше сил нема.
— Ми будемо тільки раді, якщо ти приєднаєшся до нас, — сказала Дороті. — Ти будеш відлякувати хижаків. По-моєму, вони ще лякливіші, ніж ти, якщо бояться, коли ти на них гарчиш.
— Напевно, — погодився Лев, — та, на жаль, я сам від цього хоробрішим не стаю. І доки я буду знати, що в душі я нікчемний страхополох, життя моє буде суцільним нещастям.
Знову маленький гурт вирушив у дорогу. Лев гордовито крокував поряд із Дороті. Тото спочатку зовсім не зрадів новому подорожньому, бо згадав, як ледве не загинув від удару велетенської левиної лапи, але поступово заспокоївся, і незабаром Лев і песик стала друзі-нерозлийвода.
Більше жодних пригод на долю мандрівників цього дня не випадало. Тільки одного разу Залізний Лісоруб наступив на жука — той собі на лихо перелізав через дорогу із жовтої цегли — звісно, сталева нога розчавила нещасну комашку. Це так засмутило Залізного Лісоруба, який ніколи не ображав живі створіння, що він заплакав. Сльози побігли по обличчю, й суглоби в щелепах миттю заіржавіли. Коли Дороті звернулася до Лісоруба з якимось запитанням, той навіть не зміг відкрити рота. Це страшенно його налякало, і він відчайдушно почав руками показувати якісь знаки, але Дороті ніяк не могла здогадатися, що сталося. Лев теж завмер заскочений зненацька. Він витягнув із кошика Дороті мастило й капнув його на суглоби-шарніри. За якийсь час Залізний Лісоруб знову повернув собі мову.
— Це буде гарним уроком для мене! — сказав він. — Треба завжди дивитися під ноги. Якщо я буду необережним і розчавлю ще якогось жучка чи павучка, то знову заплачу, і тоді заіржавіють мої щелепи, і я не зможу розмовляти.
