На якусь мить Залізний Лісоруб замислився, потім запитав:
— Як ви гадаєте, цей Оз міг би дати мені серце?
— Чому б і ні, — відповіла Дороті. — Навряд чи це для нього більший клопіт, аніж дати Страшилі мозок.
— Атож, — погодився Залізний Лісоруб. — Тоді, якщо ви не проти, я приєднаюся до вас. Ходімо до Смарагдового Міста разом, щоб я теж мав змогу попрохати Оза про допомогу.
— Ласкаво просимо, — запросив Страшило до гурту, а Дороті додала, що дуже зрадіє новому товаришу. Залізний Лісоруб закинув на плече свою сокиру, й мандрівники всі разом рушили лісом по дорозі з жовтої цегли.
Перед тим, як вирушати, Залізний Лісоруб попрохав дівчинку покласти до кошика його слоїк із мастилом.
— Якщо ненароком я потраплю під дощ, — пояснив він, — то, напевно, знову заіржавію, і тоді мастило стане в пригоді.
Подорожнім дуже пощастило, що до їхнього гурту приєднався Лісоруб, адже незабаром вони опинилися в місцині, де дерева росли надто густо — цілком загороджували дорогу. Та Залізний Лісоруб сокирою швидко розчистив прохід.
Якоїсь миті Дороті задумалася, аж не помітила, як Страшило вкотре перечепився на вибоїні й полетів сторчголов у канаву обіч дороги. Йому навіть довелося гукнути, щоб дівчинка звернула на нього увагу.
— Чому ти не обійшов яму? — здивовано запитав Залізний Лісоруб.
— Бо я погано кумекаю, — весело пояснив Страшило. — У мене в голові не мізки, а солома. Тому я й іду в Смарагдове Місто до могутнього Оза.
— Я тебе розумію, — відгукнувся Залізний Лісоруб. — Однак мозок — це не найголовніше в нашому житті.
— А в тебе є мозок? — поцікавився Страшило.
— Ні, в голові в мене порожнеча, — зізнався Лісоруб. — Але колись у мене був і мозок, і серце. Коли вже вибирати, особисто я надаю перевагу серцю.
— Чому? — здивувався Страшило.
— Зараз я розповім вам про себе, і ви все зрозумієте.
Доки вони йшли через ліс, Залізний Лісоруб розповідав свою історію.
— Мій батько був Лісорубом. Він валив дерева, продавав дрова й заробляв цим собі копійчину. Коли я підріс, також став Лісорубом. Потім батько помер, і мені довелося дбати про матір. Згодом померла й вона. Мені стало дуже самотньо, і я вирішив одружитися. Закохався в одну вродливу дівчину. Вона була готова вийти за мене, але сказала, що я повинен заробити гроші й побудувати новий великий будинок. Відтоді я працював ще наполегливіше. Та дівчина жила зі своєю старою тіткою, а та дуже не хотіла, щоб ми побралися. Тітка була дуже ледачою й розуміла: коли її небога піде жити до мене, їй доведеться самій вести господарство. Тому тітка подалася до Злої Чаклунки Сходу й пообіцяла їй двох овець і корову, якщо Чаклунка зможе розладнати наше весілля. Зла відьма зачаклувала мою сокиру, і якось я рубав дрова в лісі, а сокира зненацька вискочила з моїх рук і відрубала ліву ногу. Спочатку це дуже засмутило мене. Я знав, що одноногих Лісорубів не буває. Я пішов до знайомого коваля, і той викував мені нову, залізну ногу. Залізна нога виявилася не гіршою за справжню, і я швидко до неї звик. Зла Чаклунка Сходу дізналася про це і страшенно розсердилася: адже вона обіцяла старій тітці, що я не одружуся з її вродливою небогою. Коли я знову пішов до лісу й заходився рубати дерево, сокира знову вирвалася і відрубала мені праву ногу. Я знову пішов до коваля, і той викував мені другу залізну ногу. Після цього зачарована сокира відрубала мені спочатку праву, а потім ліву руку. Але я не злякався, і знову коваль допоміг мені. Тоді сокира відрубала мені голову, і я вже було подумав, що мені настав кінець, але і тут на допомогу прийшов майстерний коваль — він зробив мені ще й залізну голову.
Я вирішив, що переміг Злу Чаклунку, і заходився працювати втричі старанніше. Але я й не підозрював, з якими підступними ворогами маю справу. Зла Чаклунка не здавалася і зачарувала сокиру щоб та розрубала мене навпіл. Знову виручив мене друг-коваль. Він зробив мені залізний тулуб і прикріпив на шарнірах голову, ноги й руки. Я знову міг ходити і працювати. Та, на жаль, у мне більше не було серця, і моя любов до дівчини зникла. Мені було вже геть байдуже, одружусь я з нею чи ні. Гадаю, вона досі живе з тіткою і чекає, коли я прийду просити її руки.
Мій залізний тулуб так сяяв на сонці, що аж око тішилося. Відтепер я дуже пишався своїм блискучим виглядом і більше не боявся зачарованої сокири — хіба ж вона мені могла якось зашкодити? Та виникла нова небезпека: суглоби могли заіржавіти. Я купив мастило й час від часу ретельно змащував руки, ноги, шию. Але якось я забув це зробити й потрапив під сильну зливу. Спохопився надто пізно: слоїка з мастилом із собою не було, суглоби заіржавіли, і я нерухомо простояв у лісі, доки ви мене не врятували. Звісно, доля була до мене немилосердна: доки я стояв у лісі, багато думав і дійшов висновку, що найстрашніше в житті — лишитися без серця. Коли я кохав, то не було в світі людини, щасливішої за мене. Але той, у кого немає серця, не здатен любити. Тому я обов'язково попрохаю в Оза серце, і, якщо він мені його дасть, повернуся додому й одружуся зі своєю дівчиною.
Дороті й Страшило уважно вислухали розповідь Залізного Лісоруба й дуже пожаліли бідолаху.
— Та все одно, — сказав Страшило, — особисто я вибрав би мозок. Безмозке створіння не знатиме, що йому робити із серцем.
— Ні, серце значно краще, — наполягав Залізний Лісоруб. — Мозок не здатен зробити людину щасливою, а в світі немає нічого кращого за щастя.
Дороті промовчала, бо ніяк не могла вирішити, хто з її нових друзів ближчий до істини. Вона тільки подумала, що головне — це найшвидше повернутися додому, до дядька Генрі й тітоньки Ем.
А ще її хвилювало те, що закінчувався хліб. Ще раз попоїсти — і кошик зовсім спорожніє. Зрозуміло, що і Страшило, й Залізний Лісоруб чудово обходилися без їжі, але Дороті була зроблена не з соломи й не із заліза, тому не могла жити без сніданків, обідів і вечерь.
6. Лякливий Лев
У весь цей час мандрівники простували дорогою через величезний дрімучий ліс. Дорога, як і раніше, була вимощена жовтою цеглою, але її майже не було видно під густим шаром сухого гілля й опалого листя. Збитися зі шляху було дуже просто.
Тут майже не було птахів — вони ж бо люблять маленькі лісові галявини, де яскраво світить сонце. Інколи з лісової хащі долинало люте гарчання. Від цих загрозливих звуків у Дороті починало калатати серце, бо вона не знала, які страшні хижаки ховаються у лісовому напівмороці. Тото, схоже, здогадувався, в чому річ, і весь час тулився до ніг дівчинки, навіть не наважуючись загавкати.
— Скоро вже закінчиться ліс? — запитала Дороті Залізного Лісоруба.
— Не знаю, — відповідав він. — Я ніколи не ходив по цій дорозі й ніколи не був у Смарагдовому Місті. Мій батько, правда, колись ходив туди, але я тоді був ще маленький. Він розповідав, що дорога довга й складна, але ближче до Смарагдового Міста починаються
