може мати стовідсоткової впевненості у своїх висновках.
Колонки Лізи Сандерс користувалися в Америці не меншою популярністю, ніж медичні серіали, тому з часом вона видала їх окремою книжкою. Права на її використання про всяк випадок купили для телебачення. Проте кілька наступних ро ків власники прав не могли знайти, як застосувати своє надбання. І тільки Девід Шор побачив у колонках Сандерс те, чого йому не вистачало: не лише медичний детектив (у цьому разі не надто заплутаний), але перш за все — фактор ризику, постійно наявний у роботі лікаря. Пацієнт і його рідні повинні або цілком довіритися докторові, або всіляко заважати йому лікувати хворого так, як він вважає за потрібне. В будь-якому разі ризик смертельного результату буває дуже великим. І лише герой, що володіє перерахованими вище особистими якостями, готовий кинути виклик як складній небезпечній хворобі, так і бажанням хворого та його близьких, усупереч переконанням яких він мусить діяти.
Залишилося тільки максимально ускладнити завдання лікареві: адже в переважній більшості епізодів Грегорі Хаус, досліджуючи стан хворого, помиляється кілька разів, а його команда час від часу витягує пацієнта з того світу. Але щоразу діагноз Хауса, який діє на власний страх і ризик, у фіналі виявляється правильним.
Ліза Сандерс стала головним медичним консультантом серіалу, вона стежить за тим, аби діагнози Хауса були коректними з медичної точки зору, а помилки — несмертельними. До речі, автори серіалу, віддаючи данину роботі консультанта і натхненника, назвали в її честь одну з головних героїнь — доктора Лізу Кадді.
Що з цього вийшло
Творці «Доктора Хауса» будували історію на основі традицій класичної детективної літератури, замінивши криміналістику досягненнями новітніх медичних досліджень. Спираючись на досвід успішних медичних серіалів, вони закрутили сюжет довкола фігури геніального божевільного, котрий має харизму і потужну негативну чарівність. У кожному сезоні є як традиційні, так і експериментальні сюжетні та постановочні рішення. Наприклад, історія хвороби Грегорі Хауса, розказана ним самим у формі лекції для студентів-медиків, на екрані має вигляд довільного склеювання флешбеків, що коментуються командою Хауса мовби збоку. Такі епізоди зазвичай з’являються ближче до фіналу кожного сезону, а остання серія другого сезону взагалі є суцільною галюцинацією пораненого Грега. Поминаючи вже психоделічне вирішення фіналу п’ятого сезону, в якому відбувається повне змішування реальностей.
Серіал «House M. D.» слід розглядати саме як продукт масової культури. Творці, як уже згадувалося раніше, визначають своє дітище не інакше як шоу, старанно розважаючи свого глядача. Унікальність і цінність серіалу «Доктор Хаус» передусім у тому, що, попри свою комерційність і належність до масової культури, що робить його складовою частиною величезної індустрії розваг, він, проте, знайшов свою нішу. Авторам серіалу вдається зберегти баланс: з одного боку, фільм є продуктом широкого вжитку, а з іншого — мистецьким твором, серіалом «ручної роботи», розвагою для освічених людей.
Глядач розуміє і приймає героя, якого грає Г’ю Лорі. Він час то ловить себе на думці, що багато в чому згоден із Грегорі Хаусом, а ще частіше ставить себе на його місце. Тоді глядач ладен навіть полемізувати з Хаусом, але врешті-решт визнає, що герой у кожній ситуації, яка збоку може видатися суперечливою і з якої можна знайти інший, не такий радикальний вихід, змушений чинити саме так. Отже, маємо точне влучання в ціль — серіал має свою цільову аудиторію, і то досить широку.
Цільова аудиторія зазвичай не має чітких кордонів. Але аудиторію «House M. D.» можна визначити саме на прикладі українського глядача. Як уже згадувалося вище, перегляд медичних серіалів, а тим більше американських, для пострадянської людини не став традицією. Тому «Швидку допомогу» в Україні й Росії дивилися на хвилі популярності Джорджа Клуні, якого на час прем’єри цього серіалу в Росії глядачі вже знали з картини «Від заходу до світання» і встигли полюбити всім серцем. Виходить, що «Доктор Хаус» — другий із показаних нам медичних серіалів, і, по суті, він є своєрідним антиподом «Швидкої допомоги». Домогосподині, що приготували носові хусточки, вже після першої зустрічі з неголеним кульгавим наркоманом, який усім грубіянить і ні на кого не зважає, з обуренням перемкнулися на звичніший для них серіальний продукт — мексиканські, російські й (умовно) українські «мильні опери» або, як варіант, «м’які» детективи. В той самий час ті українці, які останні п’ятнадцять років зневажали телевізійне «мило», під час показу «Доктора Хауса» залюбки всідалися перед телевізором. А хто не бажав чекати наступного дня, шукав чергові серії в інтернеті, куди їх оперативно викладали для вільного доступу, щоправда — в російській версії.
Визначена з певною похибкою цільова аудиторія «House M. D.» — це жителі крупних міст, чий вік — від 18 до 55 років, але вік найвдячнішого глядача цього серіалу — 30–45 років. Мешканці маленьких міст, а особливо традиційно консервативні сільські телеглядачі історію про Грегорі Хауса не сприймають. Виходить, серіал від серіалу все ж таки різниться, і якісний серіальний продукт буває різним. Прихильники «Рабині Ізаури» сьогодні дивляться «Дві долі» або «Кармеліту». Фанати «Сімнадцяти миттєвостей весни» дивитимуться «Апостола» і «Диверсанта». Шанувальники «ЗнаТоКів», обираючи між «Законом і порядком» та «Ментами», нададуть перевагу останньому. Є також глядачі, готові сперечатися про те, що ближче для нас і вище за якістю: «Клан Сопрано» чи «Бригада». І жодна з цих глядацьких груп не готова сприйняти адекватно «House M. D.».
Так само прихильники американських бойовиків і кримінальних драм чомусь на дух не переносять стрічок на кшталт «Відчайдушний» (
Проте такі фільми невипадково з’явилися саме на початку 1990-х років — епохи, яка ознаменувалася вторгненням постмодерну в усі види мистецтва. Можна багато говорити про цей модний напрям і сперечатися про те, що саме можна зарахувати до
