— Нас врятовано! — оголосив я, коли вогнище розгорілося, а мені вдалося проштовхнути корок всередину пляшки. Ми нагребли кучугуру сухої трави й сіли на неї перед вогнищем.
— Тільки я не взяв склянок, — сказав я.
— Отже, доведеться дізнатися про твої думки, — посміхнулася вона. — Якщо люди п’ють з однієї посудини, можуть прочитати думки одне одного.
Добре, що було темно й відблиски вогнища не давали повного враження про колір мого обличчя в цю мить.
Ліза зробила ковток, і її вуста почорніли — це було місцеве ожинове вино, якого я не бачив у продажу ані в сільпо, ані в міських магазинах.
— Яке смачне! Справжнє, — сказала вона, — я такого ще ніколи не пила!
Я був готовий закрутити хвостиком і стати на задні лапки.
— Знаєш, мені завжди хотілося скуштувати саме такого вина, — продовжувала Ліза, дивлячись у вогонь, — але мені здавалося, що такі вина — в чорних гранчастих пляшках — зберігаються лише в каютах затонулих піратських човнів… Якесь диво! — Вона зробила ще один ковток і простягла пляшку мені. — Добре, вгадуй!
Я випив і почав «угадувати»:
— Ти приїхала сюди тому, що… не можеш поїхати до Іспанії!
— Саме — до Іспанії! — весело підтвердила вона і знову вигукнула: — Чарівне вино! Давай далі!
Я зробив ще один ковток:
— Тобі кортить з’їсти величезну відбивну з кров’ю, засмажену на вугіллі!
— З перцем та кам’яною сіллю!
Я сьорбнув ще:
— Ти — відьма! Ти — в себе вдома!
Вона голосно зареготала, й ліс відгукнувся схожим звуком. Вона взяла в мене пляшку:
— Досить. Тепер моя черга!
Ковток:
— Ти в мене закохався.
Ковток:
— Тобі лячно…
Ковток:
— Ти увесь тремтиш, тому що…
