— Давай сховаємося, поки вони підуть! — запропонував я.
Вона замислилася.
— Мабуть, зіпсуємо їм усе свято. Шукатимуть…
— Тоді пропоную просто загубитися. Випадково. Буває ж таке?
— Ага. А на ранок у місцевій газетці з’явиться стаття «Випадок у горах»… До речі, ти ж щойно вступив до інституту. Можуть відрахувати! Це мені втрачати нема чого. Фільми мені вже змивали…
— Тобто? — не зрозумів я.
— Дуже просто: беруть плівку й опускають в хімічний розчин…
— І «Божевілля» змили?
— Авжеж! — недобре посміхнулася вона. — Хіба могло бути інакше? Це як… Як примусовий аборт на восьмому місяці…
Вона витягла з пачки цигарку, повільно випустила струмок диму й подивилася на мене примруженими очима:
— А ти гарний. Тобі хто-небудь казав про це?
Перед тим як відповісти, я здолав купу різних емоцій, а головне ще й глухоту, яка на мить охопила мене (серце калатало прямо в голові!).
— Не пам’ятаю… — відказав якомога байдужіше.
— Гаразд, ходімо далі! — наказала вона. — Інакше, справді, загубимось.
Але ми все ж таки загубилися! Перейшовши полонину, не могли втямити, в який бік попрямувала група. Серце моє співало. Аби не виявити радості, довелося трохи побігати й погукати, але мені ніхто не відповів.
— Тепер це виглядає природно? — запитав я.
— Цілком. Може, повернемося?
— Навіщо?! Гадаю, до вечора ми їх наздоженемо. Знайдемо за димом ватри.
Потім ми знову йшли, то піднімаючись вгору, то спускаючись на рівнину, зупинялися, мовчали, зачудовані природою, падали у високу траву й пили воду з гірського джерельця. Вечір впав швидко, мов камінь. Ми в цей час підходили до чергового передгір’я. Довелося знову побігати та покричати, відшукуючи наметовий табір. По-думки я молився, аби мені ніхто не відповів. Власне, так і сталося.
— Отже, — сказала Ліза, — доведеться розкласти вогнище та перебути тут до ранку. Можливо, вони знайдуть нас на зворотному шляху.
— Ти боїшся? — стурбовано запитав я.
— Хто, я?! — Вона засміялася. — Усе найстрашніше зі мною вже було. А тепер розпочнеться тільки… прекрасне. Хіба тут погано?
Сині сутінки, що випливали з лісу, накрили нас густою хвилею, ми стояли в ній по саму шию. А згодом незнайомі нічні запахи й таємничі звуки, яких вранці не було чути, поглинули нас із головою.
Я зібрав сухе гілля й зрадів, що взяв із собою сірники. Порпаючись у рюкзаку, знайшов пляшку вина, про яку зовсім забув.
