— А нагорі? — із надією запитала Ліза.
— Нагорі — сіно… Ще підпалите.
Небо вже прогнулося й висіло низько, як пластиковий пакет, що був наповнений водою. Не вистачало найменшої дірки, аби на наші голови ринув водоспад. Ліза тремтіла, вона, певно, застудилася. Я повитягав з кишень усі гроші, які в мене були, зняв із руки годинник і золотий ланцюжок — матусин подарунок — із шиї. Все це тицьнув у руки господаря. Він недовірливо зиркнув на мене, зважуючи на долонях цей скарб. Тоді я ще скинув куртку — вона була зовсім новою. Дядько засунув її під пахву, махнув рукою в бік хліву і, кинувши граблі, побіг до хати.
— Захочете молока чи хліба — зайдіть вранці! — гукнув до нас уже з вікна.
Ледве ми переступили поріг сховища, як за нашими спинами загуркотів всесвітній потоп. Кури вже спали й незадоволено заквоктали уві сні, притискаючись одна до одної. Вони були схожі на білі примари.
Я допоміг Лізі піднятися на горище. Воно майже до верху було набите запашним сіном. Ми провалилися в нього, як у хмару. Чули, як по даху гупають важкі, немов каміння, краплі дощу. Ліза лежала на спині, її дихання було важким. Я обережно доторкнувся до її долоні. Вона була холодною. Ліза не відсмикнула руку… Я насмілився, підніс її до вуст.
Потім мене накрила хвиля ніжності — дивної, незнайомої мені ніжності, що була змішана з відчаєм.
— Ти не щезнеш? — запитав я.
Вона перевернулася на бік, і ми якусь мить дивилися одне на одного, її очі плавали переді мною, як дві вологі сині рибини. Я пригорнув її до себе. Але вона відхилилася:
— Послухай-но, я б не хотіла морочити тобі голову. Навряд чи все це можна буде вважати випадковістю. Я в цьому дещо тямлю…
— Звичайно, це не випадковість. Це не може бути випадковістю… — Я задихався, цілуючи її руку все вище й вище. — Я мріяв про тебе з першого ж дня!
— Зачекай! — Вона різко випросталася й сіла навпроти по-турецькому. — Мені все це зовсім ні до чого. Розумієш?! Та й тобі також. Тобі скільки — вісімнадцять? Отже, я на десяток років старша.
— Яке це має значення? — не розумів я.
— Для сьогоднішньої ночі, звичайно, ніякого, — погодилася вона, — але ж тобі, впевнена, цього буде замало. Я правильно розумію?
— Так. Швидше за все, я однолюб.
— От бачиш. Навіщо ж мені псувати твоє життя? У тебе ще все попереду…
— З тобою!
— Ні. По-перше, в мене — дитина…
— Чудово!
— По-друге — своє життя, до якого я звикла, яке не збираюся змінювати жодним чином. Ця хвилина мине, а ти потім почнеш переслідувати мене, чогось вимагати… А я від цього так втомилася. Мені це не потрібно. Розумієш?
Але я вже не розумів нічого…
Потім уривчастими спалахами, як і в перший вечір, я бачив тільки її легкий, прозорий контур, що витав наді мною. Все заплуталося. Дощ і вітер розгойдували сарай, мов човен, шурхотіло сіно, і я обіймав її разом з оберемками сухої духмяної трави. Вона й сама була травою, що задурманила мене, подряпала з ніг до голови, до крові, що виступила на спині та ліктях…
Я сказав їй, що — однолюб. Але тоді ще не знав, що то була правда.
Єлизавета Тенецька
