Коли я схаменулася, побачила, що моя господиня притискає мою голову до своїх впалих грудей та білим кінчиком хустки витирає мені обличчя.
…Відтоді я ніколи не плачу. І не тому, що соромлюся чи надто горда. Просто не можу…
Старенькі кивнули одна одній, ніби зробили якусь важливу справу.
— То ж як тебе звати? Може, тепер скажеш? — запитала моя господиня, погладжуючи мене по голові (в її долоню страх всотувався, як в губку).
— Анжеліка…
Я не впізнала свого голосу. І цього імені, яке відтепер має стати моїм. Воно було мені чуже. Воно належало комусь іншому. Було штучним, як груди голлівудської красуні…
13
Я прожила в бабусі Ганни Тарасівни (так її звали) до середини зими. І якби не Петрович — противного вигляду вуйко зі скляними очима, — залишилася б ще. Петрович чомусь вирішив обійти свої володіння. Добре, що хата стояла на горі й у вікно ми побачили, як він повільно, неначе величезний жук по стеблині, сунеться нашою стежкою. Його волохаті ніздрі роздувалися, а спите обличчя з кожним кроком набувало бурякового відтінку. Петрович був тут царем і богом: в селі лишилися самі старі й він регулярно збирав з них податок у вигляді самогону та продуктів.
Я заховалася на веранді й просиділа там, доки він не пішов. Ганна Тарасівна напоїла та нагодувала його.
— Більш не прийде. Принаймні до весни, — сказала вона, — я вилила на стежку відро води — скоро підморозить, й дістатися сюди буде не так просто!
Але я зрозуміла: час! І почала збиратися в дорогу. Ганна Тарасівна засмутилася, але відмовляти не стала. Дістала з шафи пакет із грошима, карткою та ключами. Половину грошей я залишила в шухляді, не слухаючи заперечень, решту — їх залишилося небагато — запхала в кишеню джинсів. Довелося взяти старий кожушок, а під кросівки надіти грубі вовняні шкарпетки, які Ганна Тарасівна сплела за пару вечорів.
— Куди ж ти підеш? — увесь час зітхала вона.
Але я розуміла, що мені ТРЕБА йти, ніби з рукава неба мені випала руна під назвою «Путь»… Тоді, тієї зими, в крихітному гірському селі, зображення якого немає не тільки на карті, а й на світлинах (адже його ніхто й ніколи не знімав на фотоплівку), я ще не могла знати, що рано чи пізно мені б усе одно випала ця руна.
…Я вийшла з Хати, що Стояла на Горі, рано-вранці через три дні після візиту дільничного. Ганна Тарасівна встала раніше, зварила токан, насмажила млинців, половину цього сніданку поклала в мій рюкзак.
Разом ми вийшли в сад. Він увесь був вкритий інеєм і світився, повітря можна було пити, як джерельну воду.
— Кожен у цьому житті несе свій хрест, — сказала стара. — Що більше помилок робить людина — то тяжчий цей хрест. А твій, дитино, зовсім маленький. Неси його, терпи та віруй…
Вона обійняла мене, тричі поцілувала й перехрестила.
Мені треба було пройти крізь сонне село, спуститися в долину, пройти уздовж гори й трохи — лісом. Там, за словами Ганни Тарасівни, була траса, де їздили автобуси до районного центру, до залізничного вокзалу.
На вулиці було ще темно. Морозяний туман клубочився переді мною, як молоко. Пройшовши п’ять-шість метрів, я озирнулася: позад мене нічого не було. Ані бабці, ані саду, ані її хати — все розчинилося в білій імлі… Уперше за кілька місяців я відчула укол у серце. І зрозуміла: життя не має смаку, в чистому вигляді воно — як дистильована вода. Ми самі додаєм у нього солі, перцю чи цукру. Коли життя набуває смаку — серце болить сильніше.
Спочатку в мене була лише одна причина, щоби зникнути. Потім я зрозуміла, що таких причин може бути набагато більше. Наприклад, бажання довідатися, чим одні люди відрізняються від інших. Зовнішністю? Приналежністю до тої чи тої раси? Вмістом гаманця? Рівнем освіченості та культури? Усе це було так.
Але мені кортіло зрозуміти, чим я, саме я, відрізняюсь від будь-якої іншої людини — від безлічі людей! — у ті хвилини, коли хочу їсти, спати, коли мені холодно, коли в мене болять зуби чи голова, коли я сама… Поки що досвід підказував — нічим.
