— Це якраз та прірва, в яку я провалилась.
— Випадково послизнулися?
— Навпаки: спроба самогубства.
Вона більш нічого не каже з цього приводу, як нічого не сказала й під час
минулих допитів, протоколи яких я перегорнув сьогодні.
Сутеніє. Небо над будинками ще світле, а над нами воно вже темно-синє й на ньому
де-не-де мерехтять самотні зірки. Вдалині блищать на мосту ліхтарі. У віттях
дерев шелестить вечірній вітерець.
— Гаразд, — кажу я, — не буду вас випитувати. Це ваша особиста справа. З ким не
трапляються невдачі — покине кохана людина, чи ще там щось…
— Мене покинув батько…
Ох, ці вже батьки! І вона сфабрикувала собі виправдання по батьковій лінії.
— Як: пішов із сім'ї чи вигнав вас?
— Зовсім ні. Просто покинув мене.
— А матері у вас немає? — запитую я, хоч відповідь мені відома наперед.
— Моя мати померла, коли мені було тринадцять років.
— У тринадцять років це тяжка втрата… Вона однаково нелегка раніше чи пізніше.
але в такому віці…
— Я пережила цю втрату не дуже важко. Звичайно, я любила свою матір, але без
особливого… тепла… бо вона була не з тих людей, які викликають до себе щось
більше, ніж повагу… Вона була людиною настрою, найчастіше роздратована або
сувора, завжди готова зробити тобі зауваження або за щось вилаяти. Тільки я
поверталася зі школи, відразу ж: «Сідай за уроки!»— «Та я ж щойно зі школи!» Ні:
«Сідай вчити уроки!» В такий же спосіб вона командувала й батьком: «За обідом
газет не читають!», «Взуй черевики — сьогодні чудовий ранок!», «Цьому піджаку
тут не місце!» — і все в такому ж дусі. Вона робила це, звичайно ж, дбаючи про
нас і про порядок у квартирі, і їй, мабуть, не спадало навіть на думку, що в
людини може урватися терпець від її отаких турбот…
Вона говорить, неуважно дивлячись на міст, і за звичкою різко жестикулює руками.
Потім замовкає й мимохіть зиркає на мене:
— Хіба я сіла сюди, щоб розповідати вам про все це…
— Гадаю, ви розповідали про це небагатьом?
— Нікому.
— Тоді хоч один раз не завадить розповісти комусь. Звичайно, якщо у вас є таке
бажання. Буває, поділишся з кимось думками, й самому все стає зрозумілішим…
— Можливо. Власне, всі ці речі мені й без того зрозумілі… я маю на увазі — кожна
окремо… а як підведеш рису, виходить зовсім інше…
Вона відкидається на лавку, дивлячись уперед, на далекі невиразні вогники па
мосту, й замовкає, поринувши в своє минуле. Я зовсім не збираюся підбивати її на
сповідь. І якщо в цю мить вечірнього мовчання озветься чийсь голос і скаже:
«Невже ти не співчуваєш цій дівчині і її драмі?»— я змушений буду відповісти:
«Так, співчуваю, хоч напевно й не знаю, яка саме драма була в неї, тільки це
співчуття — моя особиста справа, а цими днями мій шеф дав мені інше доручення,
набагато складніше й важливіше для мене в даний момент». Це може здатися вузьким
практицизмом і меркантильністю, але в цей вечір для мене не так важливо
дізнатися про Дорину драму, як завоювати її довір'я, довір'я, без якого моє
завдання страшенно ускладнилося б.
— Отже, ви не дуже важко перенесли смерть матері? — запитую я, аби нагадати
жінці, що вона почала мені щось розповідати.
— Не дуже. Звісно, і я, й мій батько любили її, але я вам уже казала… Після
того, як померла мама, я сама взялася вести господарство, дарма що мені було
лише тринадцять років. До нас приходила тільки праля, все інше лягло на мене, і
я з усім справлялася, бо мама добре подбала про те, щоб навчити мене
господарським справам. І хоч ця робота забирала в мене весь вільний від навчання
час, я виконувала її із задоволенням, бо робила це для батька. Можливо навіть,
оті роки до закінчення гімназії були найщасливішими в моєму житті — роки,
сповнені запаху мильної води й начищеного паркету.
Вже зовсім стемніло. Вітер похолодшав. Дора виймає з сумки сигарети, сірники й
закурює, напевно, для того, щоб зігрітися. Цілком слушно.
— Батько мій — тихий, сумирний чоловік. Не тому, що його видресирувала мати, —
просто такий у нього характер. Прийде з роботи — він якийсь начальник у
торгівлі, — купить дещо в дім, потім піде до друзів у ресторанчик випити чарчину
горілки — лише одну чарчину — й повертається додому читати газету або слухати
радіо. Пам'ятаю, якось завітали до мене дві подруги з нашого кооперативу, й одна
з них каже: «Заздрю тобі, Доро, що в тебе такий батько». А друга: «Годі їй
заздрити — бо як надумає її батько одружитися…» Доти в мене ніколи не виникало
такої думки, і, пам'ятаю, як тільки батько повернувся, я його, ні сіло ні впало,
запитала: «Татку, хіба ж ти одружуватимешся вдруге?», а він засміявся й каже: «А
навіщо мені одружуватися, коли в мене така господарка?» Та я наполягала на
своєму: «Ні, ти обіцяй мені, що більше не одружишся», а він: «Яка комаха вкусила
тебе сьогодні, дитинко? Гаразд, заспокойся, обіцяю тобі».
Вона замовкла, поринувши у спогади, й забула, що тримає запалену сигарету. Я вже
вдруге помічаю в ній оцю погану звичку, притаманну деяким жінкам, — переводити
цінний матеріал.
— Батько дотримав свого слова, поки я закінчила середню школу. Але останні
місяці він став дедалі частіше запізнюватись або йти з дому в недільні дні. Я
вже була не дитина й розуміла, що може бути причиною цих запізнень, але казала
собі: нічого, краще так, аніж би він одного дня привів її мені в дім. Тільки він
таки привів її, вже після того, як вони побралися. Звичайно ж, була й деяка
попередня підготовка, неясні натяки, знайомство за два тижні до цього «зі
співробітницею», спільний похід у кіно, та коли він її привів — це було для мене
несподіваним ударом. Я навіть не нагадала йому, що він обіцяв, бо мені було
соромно за нього. Просто замкнулася в собі й спробувала пристосуватися до нового
становища.
Вона говорить, роблячи рукою свої звичні короткі рухи, немов щось малює, а потім
закреслює. Відтак підносить до губів сигарету, але сигарета вже згасла, і жінка
зневажливо кидає її.
— Спробувала пристосуватись, але з цього нічого не вийшло… Надто вже звикла я до
попереднього життя, а в тої, нової, були зовсім інші плани, й деякими рисами
свого характеру вона-дуже скидалася на мою маму, тільки ж вона не була мені
матір'ю, хоч їй дуже хотілося грати цю роль, Взагалі вона уявила собі, ніби одне
з її завдань — узятися за перевиховування покинутої напризволяще дитини, а в
мене не було ніякого бажання, щоб мене перевиховували, тим більше вона, що й
сама була тільки на сім-вісім років старша за мене й не вміла нічого
приготувати, не перевівши продуктів… Вона постійно робила мені зауваження, і я
не залишалася в боргу, а мій безхарактерний батько намагався зайняти нейтральну
позицію, чим ще більше дратував Єлену — її звали Єленою, — і взагалі атмосфера в
квартирі ставала зовсім отруйною, я почала дедалі частіше тікати з дому й
повертатися аж після того, як вони вже зволили повечеряти, а Єлена дорікала
батькові так, щоб і я чула: «Хіба ти не бачиш, що дитина зовсім розпустилася».
Або: «Хіба, отак швендяючи, вона складе вступні іспити?» Однак я все-таки склала
вступні іспити й була зарахована до університету, тільки невдовзі після цього
стався остаточний розрив… через п'ять левів.
— П'ять левів?
— Так, через п'ять левів. Єлена твердила, буцімто я їх узяла, а я їх не брала,
потім вона сама згадала, що віддала їх прибиральниці за те, що та помила сходи.
Коли б не ті п ять левів, знайшлася б якась інша дрібниця, — потрібний був лише
