— Він одвернеться від мене назавжди, розумієте? Я ж вам казала: він — єдина
межа, що відділяє мене від тієї компанії, від минулого, від багна… бо Магда ще й
досі береже моє ліжко там, на тому горищі… і я навіть уві сні бачу те порожнє
ліжко, що чекає на мене, як остання пастка… хоч, напевно, мені на роду написано
повернутися знову туди, на те горище… й Магда знає, чому й досі зберігає моє
ліжко…
Я не бачу обличчя жінки, яка йде поруч мене, та й не треба його бачити, аби
зрозуміти, що буря нарешті знялася. Дора плаче, але без зойків і схлипувань,
плаче мовчки, ковтаючи сльози, розлючена на життя й на себе за те, що
розплакалася.
— Ви хоч розумієте, що ви говорите? — запитую я, зупиняючись і дивлячись їй в
обличчя. — Чому ви мусите відразу ж падати, втративши чиюсь підтримку? Спочатку
— батькову, тепер — чоловікову. Ви ж не скляна іграшка, щоб вас хтось постійно
тримав у долонях, боячись розбити! Яке ліжко і які сни?.. Якщо ви хочете бути
людиною, треба бути самостійною, розумієте? Ви маєте стипендію, навчаєтесь.
Невдовзі закінчите навчання, одержите роботу… Про яке ліжко й про які сни ви оце
мені розповідаєте?..
Дора втупилась у мене, забувши про свої сльози, вражена не так моїми словами, як
роздратованим тоном. А втім, я поспішаю змінити тон.
— Що ж до всього іншого, то це лише дружня порада, — кажу я вже м'якше. —
Можливо, не треба поспішати, можливо, треба вибрати слушну нагоду й зручну
форму, а може, взагалі… Зрештою, це ваша особиста справа. Хоч я вважаю, що, коли
чоловік не спроможний вас зрозуміти — маю на увазі, зрозуміти, що ви розумна
людина, — він все одно не вартий вас…
Дора знову починає болісно ковтати слину, і я рушаю, щоб не пригнічувати її
своїм поглядом; ми йдемо поруч, аж поки помічаємо, що вже вийшли на бульвар
Раковського, куди ні мені, ні їй не треба.
— Давайте я вас трохи проведу, — кажу я, — тільки витріть очі. І обіцяйте, що,
як тільки довідаєтесь щось про Філіпа і його компанію, відразу ж мені
зателефонуєте.
РОЗДІЛ П'ЯТИЙ
Я знаю, що вся ця історія розплутується досить важко й до того ж на зовсім
безбарвному тлі. Немає тобі ні Потаємних і зловісних закутків великого міста —
порожніх депо, занімілих у нічному мороці залізничних складів, глибоких льохів,
звідки ще не вивітрилися запахи домашніх солінь. Немає навіть обов'язкового бару
«Асторія», що без нього, як відомо, не обходиться жоден кінофільм на
морально-побутову тему.
Мені також не доводиться ходити в бар, та що робити, коли саме в цей час люди,
за якими я спостерігаю, раптом стали незвичайно скромними й, судячи з
повідомлень, які надходять, уперто проводять вечори у себе вдома. А бар, що й
казати, розкриває багаті можливості для посилення драматизму. Поставиш героїні
фатальне запитання: «Хто вбив Асенова?» — і в цю саму мить оркестр починає грати
«Балалайку». Вражаючий контраст. З одного боку, страшне звинувачення, з другого
— «Балалайка». Не кажучи вже про якість імпортних напоїв.
На лихо, немає не тільки бару, а й бракує таємничих замірів у темних закутках
великого міста. Я теж бувала людина, теж ходжу в кіно, тому уявляю собі, який
ефект мала б, наприклад, така сцена.
… Північ. Десь вдалині старовинний дзиґар дванадцятьма ударами відлічив нуль
годин. Один з убивців вилазить з льоху й подає своєму співучасникові ногу мерця:
«На ось, сховай у валізу й поганяй!» Кмітливий читач, напевно, здогадується про
гаспидський план злодіїв — розкидати частини трупа в усі кінці міста, щоб
знищити докази.
Маючи в руках такий сюжет, я б легко спекався деяких письменників, що приходять
до мене в пошуках карколомних сюжетів. Тільки де ж вони, ці сюжети? Порпаєшся в
людській буденності, стикаєшся з банальними історіями, звичайними людськими
драмами. І немає навіть натяку на напруження, на екзотику…
Але повернімося до дійсності.
Отже, ця елегантна, вихована й приємна людина Філіп Манев псує життя Дорі. А
також і мені. Долари, махінації з паспортами, новорічні подарунки… — все це
вимагає певних довідок з торговельної мережі.
Наступного дня, поки я чекаю в своєму кабінеті цих довідок, мене не перестають
цікавити деякі люди: цей самий Філіп і особливо Дора. Можливо, жінка має рацію —
відкриє свою душу, а чоловік, спокійний і серйозний, в подяку за це вижене її
геть. Це трапляється з такими людьми: мовчать, мовчать, а потім візьмуть та й
утнуть якусь дурницю.
Тим паче, що він має певні підстави для цього. Зрештою, може, те минуле — вже
минуле, але ж це не сон. Все це факти, а факти завжди полишають сліди. Ніби
дефект, якого позбулися. Щоправда, деякі люди з виправленими дефектами живуть
навіть довше за здорових, бо вони обережніші. Це, звісно, не означає, що треба
прагнути мати якийсь дефект.
Нічого дивного, якщо її виженуть за минуле. Треба було б узяти приклад з моєї
вчительки, яка терпить не тільки моє минуле, а й сучасне. Навіть тактовно
старається приховати, що це сучасне її просто-таки жахає.
Трапляється, піду в нею кудись у ресторан після тривалого перебування десь у
провінції, ще переповнений свіжими враженнями від якоїсь справи, й заводжу
розмову між гарячим і десертом:
— Він отруїв її дустом… Груба робота… Делікатніші люди використовують снотворне
й інсценують самоотруєння… І уявляєш?.. Протягом п'яти днів нею навіть ніхто не
поцікавився… Ми знайшли труп, що вже розклався…
Або:
— … Справжня бойня… Голова в нього була настільки спотворена, що ми ледве
впізнали труп…
Моя вчителька перестає їсти й відводить погляд кудись убік, роблячи неприховані
зусилля заглушити нудоту, що підступила їй до горла.
— Вибач, — кажу я, — хіба ж ти не знаєш, що ми, болгари, відпочиваючи, говоримо
про роботу і навпаки.
— Але ж у тебе, Петре, й робота, ох і робота… — упівголоса відповідає вчителька
з жалюгідною подобою усмішки на обличчі.
Потім, боячись не образити моєї професіональної честі, додає:
— Я хотіла сказати, що не всяка нервова система може витримати це.
— Авжеж, — кваплюсь погодитись я. — Але нерви, як і все інше, загартовуються.
— Тобто грубішають.
— Може, й так. Просто важко призвичаїтись до того, що викликає в тобі відразу.
Ті паскудства є в кожному моргу, навіть у кожній лікарні. Та вони лише наслідок
іншого, справді гидкого, чим ще забиті голови деяких типів…
— Так, — у свою чергу погоджується моя вчителька.
І щоб знову не заглиблюватись у безодню паскудства, вона намагається змінити
тему розмови:
— Ти вже прочитав ту книжку?
— Ще ні… але ти маєш рацію: вона справді чудова. Це видно з перших же сторінок.
— Хіба ти ще й досі на перших сторінках?
— Ну, я точно не пам'ятаю, до якого місця дочитав, але за такої вічної
крутанини, сама розумієш…
— Але ж книжки вдень не читають. Для цього є ночі й вечори…
