Ночі й вечори. Вона не знає, що ночами й вечорами я дуже часто роблю те саме, що
робив удень, роблю, звичайно, подумки, намагаючись розплутати якийсь страшенно
заплутаний клубок, аби дати лад купі суперечливих фактів. І потім усі ті люди,
що крутяться в моїй голові, не хочуть розходитись, хоч я вже разів сто кажу їм:
«Годі вже, йдіть, дайте мені спокій». Аж ні, вони не зникають, усе стоять мовчки
й дивляться на мене — Дора зі своїм батьком і безпорадна Магда. І Моньо з
тремтячими губами, і взагалі вся їхня компанія в повному складі. Як же тут сядеш
читати книжки про вигаданих людей, коли тобі не вистачає часу розібратися з
живими.
Але це зовсім інше питання, я тільки хотів сказати, що моя вчителька добровільно
сприймає мене таким, яким я є, з моїм минулим і сучасним. І це повинно правити
за приклад отим типам, що ладні через якісь там минулі гріхи одвернутися від
людини…
В цю мить різко дзеленчить телефон, щоб нагадати мені: зараз іще не час для
розумових вправ у ліжку — я перебуваю на робочому місці.
— Так, це я… слухаю… Невже? Ага, отже, той самий? Ну, чудово, вишліть мені
довідку…
Після цих загальних слів, з яких складається кожна телефонна розмова, я схиляюсь
над столом з наміром знову зосередитись, аж у кімнату входить лейтенант.
— Вас шукає якась жінка…
— Чи не та журналістка?
— Вона не схожа на журналістку… Якась Колева чи Коєва…
— Нехай увійде.
Спочатку в кімнаті з'являється імпозантний бюст. Потім і його власниця. Це,
звичайно ж, наша Магда. Вона соромливо спиняється у дверях, наче вперше заходить
до такої установи й не знає, як поводитись.
— Здрастуйте, — киваю головою. — Проходьте сюди. Що сталося?
— Нічого. Нічого не сталося, — поспішає заспокоїти мене Магда, сідаючи на
запропонований стілець. — Просто зайшла…
— Дуже добре. Ви, я чув, більше не буваєте у «Бразілії». Це випадково чи ні?..
— Чому ж «випадково»! Минулого разу ви так насолили мені, що…
— Он як? Я й забув. А що поробляють ваші друзі?
— Я не хочу їх знати.
— Ви взагалі їх не бачили?
Магда дивиться трохи збентежено й починає соватись на стільці:
— Я ж вам сказала: не хочу їх знати.
— Це ви сказали. А я запитую вас про інше: бачили ви когось із них чи ні?
Вона тут же пробує удати з себе «ображену невинність», тому я додаю:
— Не поспішайте казати неправду. Подумайте й відповідайте точно.
— Ну… заскакував Філіп… невдовзі після того, як ви пішли… Став мене розпитувати,
як пройшов допит, тобто я хотіла сказати — наша розмова, і я йому розповіла…
— Що ви йому розповіли?
— Я не розповідала йому того, про що ви попереджали мене мовчати…
— Магдо!..
Вона кидає на мене погляд і винувато підводить очі:
— Що ж поробиш!.. Така вже я… І він такий… Нічого не можна приховати від нього.
Спочатку я спробувала ошукати його, а потім слово за словом усе вибовкала.
— Добре, що ви хоч признаєтесь. А як реагував Манев?
— Ніяк. Навіть не розсердився. Хоч попереджав не вдаватися в деталі, якщо ви
викличете мене на допит.
— Що ще?
— Це вже стосується мене особисто. Оскільки ви обіцяли, а цього ранку мені
сказали, що в ресторані при новому готелі є місце, то…
— Гаразд. Я спробую вам допомогти. Але за однієї умови: якщо у. вас буде
зразкова поведінка.
— За це не хвилюйтесь.
— Бо в ресторані буває багато іноземців…
— Ха, іноземці! Я для іноземців уже вмерла! Навіть щось вам розповім, хоч ви,
може, й не повірите… Вчора якраз по обіді зустрічає мене біля «Рили» пан Кнаус…
— Філіпів друг?
— Саме він. І галантно запрошує пообідати з ним. Як ви гадаєте, що я зробила?
— Навіть не уявляю собі.
— Просто відмовилася від його запрошення. Ви мені вірите?
— А чому ж ні. Ви стаєте серйозною дівчиною. Важливо виявляти сталість
характеру.
— Хай вас це не турбує.
— Ну, а з роботою, гадаю, все буде гаразд. Я вас повідомлю.
Магда готується встати, та я зупиняю її:
— Хвилиночку! Філіп не цікавився, чи не розпитував я вас про щось інше?
— Про що саме?
