Старий мовчить, по-дідівському схрестивши руки на колінах. Потім позирає на мене
краєм ока, щоб відгадати, що я збираюся робити, і взагалі, чи не надумав я вже
йти.
Піду, але трохи згодом. Шкода розлучатися з таким чудодійним кріслом.
— Телевізор — не єдина ваша комбінація, Лічев. Ви й раніше користувалися
послугами Асенова, а ще раніше, до обмеження, самі купували товари на бони.
— Та тоді ж бони продавалися на вулиці…
— Так, але ж вони не валялися на бруківці. Й ціна на них була на «чорному» ринку
досить висока.
— Я ж вам пояснив: скромні заощадження.
— А яку частину ваших заощаджень зараз становлять долари? Й де саме ви їх
зберігаєте?
— Не розумію вашого натяку.
— Я не натякаю, а кажу просто у вічі. І щоб бути до кінця відвертим, скажу вам,
що у небіжчика Асенова в гаманці була значна сума доларів. Сума, якої під час
огляду не виявилося.
Обличчя старого, й без того не дуже рум'яне, зовсім жовтіє.
— Ви… ви просто дивуєте мене подібною підозрою… — Він піднімає свої зморщені, як
у півня лапи, руки. — Це просто жахлива підозра…
— Проте вчинок ще жахливіший.
— Але як можна припускати, що вбивство вчинив…
— Зараз ми не говоримо про вбивство. Ми говоримо про долари…
— У мене немає доларів, запевняю вас…
— Ніяких? Жодного банкнота?
— Е… власне, один банкнот є… я зберігаю його на чорний день… це теж частина
авансу…
— Покажіть, щоб я побачив цей аванс…
Старий підводиться й іде, як сновида, на кухню. Звідти долинає гуркіт, мабуть,
Лічев пересуває меблі чи якісь інші предмети, відтак знову з'являється в
кімнаті, тримаючи двома пальцями згорнутий вчетверо банкнот. Мені не треба його
розгортати, аби впевнитись, що це сто доларів.
— Як ви роздобули цей банкнот?
— Мені дав його особисто Асенов.
— У присутності вашої дружини, чи то пак, колишньої дружини?
— Ні. Він дав без свідків.
— Де? Коли?
— Відразу ж після купівлі телевізора. Він обіцяв мені триста доларів, а оскільки
телевізор коштував двісті…
— Це ми ще перевіримо, — кидаю я, забираючи банкнот. — Коли вас викличуть
відповідні служби, ви одержите документ на конфіскацію…
— Але ж, товаришу інспектор… Навіщо «відповідні служби»? Візьміть банкнот, якщо
він вам потрібний для слідства, але навіщо «відповідні служби»? Я стара людина…
— А я не хабарник…
Мені трохи неприємно свербить рука, але фізичні дії — це не мій метод. Тим паче,
стара людина…
З передпокою лунають ніжні такти старовинної мелодії. Нічого спільного з
бразільською самбою. Хоч між ними існує якийсь не зовсім чистий зв'язок.
— Ваші гості… — нагадую я й підводжусь.
— Та зачекайте! Не треба «відповідної служби»!
— Треба, і навіть обов'язково, — відповідаю я. — Ну ж, рушайте, бо ваші гості
розтрощать двері.
Зараз господар, напевно, не дав би за тих гостей і щербатої копійки, але я
прямую до дверей, і старий змушений іти слідом за мною саме в ту мить, коли
знову звучить старовинна мелодія. Я виходжу, мало не зіткнувшись із парою
пронафталінованих дідусів часів Фердінанда або Батенберга, й збігаю сходами
вниз.
Ще одне відкриття з невідомими наслідками. Небокрай, як казав мій шеф, і далі
прояснюється. Але без будь-якого практичного ефекту. Зв'язку між моїм колом
людей і тією кімнатою на п'ятому поверсі все ще не видно. А вже збігає восьмий
день. І ворожі радіостанції гавкають дедалі лютіше. Поки ваш вірний Петр Антонов
піднімається й спускається сходами, шукаючи собі роботу. Стодоларовий банкнот?
Один-єдиний, до того ж, можливо, справді переданий з рук у руки, віч-на-віч, він
поки що не може нічим допомогти мені. Грошові знаки самі по собі — то не моя
галузь. Для цього існує «Кореком». І деякі інші служби, де не продають
телевізори.
* * *
Слідом за восьмим днем, як, мабуть, здогадуються найкмітливіші читачі, настає
дев'ятий день. Шеф ще мене не викликав, та це нічого не означає. Полковник —
терпляча людина й гадає, що після того, як він один раз щось мені сказав і потім
повторив, утретє нагадувати не треба. Але всяке терпіння не безкінечне, і я
невиразно відчуваю, що скоро мене покличуть.
Я згадую про це для того, щоб ви уявили собі, в якому настрої я приходжу на
роботу вранці на дев’ятий день. Перший телефонний дзвінок лунає близько десятої
години, й розмова не приносить мені полегшення. Мертвим голосом Дора повідомляє,
що між нею і Марином усе кінчено. Слухаю її без вигуків, неуважно думаючи про
те, що так буває завжди, коли сунеш носа не в свої справи. Й аби хоч щось
сказати, запитую:
— Отже, ви все-таки насмілились йому все розповісти?
— Нічого я не розповідала, — підхоплює в трубці мертвий голос. — Зате йому про
все повідомив Філіп…
«Ну, — мовчки зітхаю я з відтінком малодушності, — добре хоч, що не я став
причиною. А як би й я — то що змінилося б?..»
— Коли це сталося?
— Увечері. Він повернувся пізно, я навіть не чула коли. Зате сьогодні вранці я
все добре відчула. Філіп виклав йому геть усе і в найбрудніших тонах.
