— Бачте, — коротко кажу я, — я не прийшов сюди одружувати вас. Я — не піп. І не
збираюся втручатися у ваші особисті справи. Але вам треба вислухати цю жінку,
розумієте? Ви повинні вислухати її! Бо вона щиро прив'язана до вас. Не до цієї
пічки чи цього холодильника, а саме до вас. Тому що зараз ви для неї єдина
опора. І тому, що, зрештою, вона не повинна давати вам ніяких пояснень про свої
вчинки тих часів, коли навіть і не підозрювала про ваше існування!
— Але ж вона мусила була мені розповісти!
— І напевно збиралася це зробити, коли б ви заохотили її до цього. Немає такого
дурня, який би носив у собі свій тягар і не хотів висповідатись перед близькою
людиною, якщо він вірить, що ця людина його зрозуміє. Слухайте-но сюди: вона
нічим не ділилася з вами не тільки тоді, коли все було гаразд, а навіть під час
розриву, коли після її пояснень усе могло б обернутися щасливим кінцем. Ось до
чого ви налякали її.
— Не я — вона мене лякає. І не лякає, а просто жахає! Він хапається руками за
голову, наче боїться, що вона лусне. Потім невпевнено мовить глухим голосом:
— Звичайно, незважаючи ні на що, я завжди готовий вислухати її. Це справді мій
обов'язок.
— Саме так. Тільки не сприймайте це як неминучий і прикрий обов'язок. І не
тримайтесь як обвинувач або як іноді маю звичку триматись я з певних причин
службового характеру. Майте на увазі, що на щирість вона має цілковите право.
Кінець кінцем раніше вона вам не належала, якщо взагалі можна вживати Цей дурний
вислів.
— Але й тоді й тепер вона залишається тією самою людиною, чи не так? Тому не
переконуйте мене, що то була одна Дора, а це — інша…
— Бачте, — перепиняю я його. — З огляду на мій фах, якому я присвятив більше
двадцяти років, повірте, що я теж трохи розбираюся в людях.
— Ваші люди — це вбивці. Звичайно, якщо підходити з такою міркою, то решта людей
— святі.
— Помиляєтесь, Манев, це не так. Поки дістанешся до вбивці, часто доводиться
пройти через безліч квартир, перескочити через силу-силенну корзин з брудною
білизною, порпатися в багатьох людських долях і навіть — до вашого відома —
познайомитися з багатьма гарними людьми, заради яких варто тягти цю лямку й
копирсатися в багні. У Дори всі нещастя випадкові, просто зриви. Нетактовний чи
нетямущий батько, який травмував їй серце, реальні чи викликані цією травмою
нестерпні умови, що не дозволяли дитині далі залишатися вдома, дилема «або —
або», самогубство чи зіпсоване середовище, бо дитячий розум не міг відшукати
третьої можливості, — і ось вам ці зриви. Коли б катастрофа тривала далі, то вже
не знаю… Але, на щастя, вона була короткочасною.
— Ви забили мені баки своїми доказами, — мученицьки зітхає Марин.
Він уже згоден на поступки, але ще неспроможний проковтнути гірку пілюлю й,
напевне, ще довго не зможе її цілком проковтнути. Ну, без цього не можна. Люди
купують телевізор і, дізнавшись, що він зіпсований, теж киснуть, хоч знають, що
полагодять його, а тут ідеться не про річ, а про щось набагато дорожче.
— З цим питанням покінчено, — обіцяю я. — Проте, як я вам уже сказав, для мене
це питання становить інтерес і з фахового боку. Навіщо ваш брат після того, як
ви з ним майже посварилися, вирішив пригостити вас вечірнім одкровенням?
— Щоб одержати щось на заміну, це в його характері. Одкровення було приводом для
зустрічі, і я залишився перед ним у боргу.
— Що ж він хотів од вас?
— Та пусте. Філіп має допотопний БМВ, куплений зовсім випадково, і, довідавшись,
що я від'їжджаю, він попросив мене привезти йому два нових поршні, бо старі вже
зовсім зносилися. І ще кілька подібних дрібниць, точно не пам'ятаю, які саме, —
він дав мені списочок, — я був настільки вражений іншим, що майже не слухав
його.
— А коли він просив вас допомогти йому одержати закордонний паспорт?
— Напевне, це було приблизно рік тому. Десь у той час, коли він перебрався в
барак. Власне, за це він найбільше образився на мене й невдовзі після цього
переїхав.
— А чому ви відмовились допомогти йому? Боялися, щоб він не втік?
— Я такого навіть не припускав. Перш за все, у Філіпа великі ілюзії щодо моїх
зв'язків і можливостей. Я не настільки всюдисущий, щоб одним помахом руки
забезпечити його паспортом для поїздки в Австрію. І потім… ви вже маєте уявлення
про нього… звідки мені відомо, яку він іще утне дурницю — контрабанду, чи щось
подібне…
— Оце й усе, що мені було потрібно, — кидаю я, підводячись. — Дякую за терпіння.
— Може, й мені треба було б подякувати вам, — сухі зауважує Марин, — але ви самі
бачите, в якому я стані Де я можу знайти Дору?
— Вона сама вас знайде. Скажіть тільки, що мені їй переказати.
— Ну, нехай прийде ввечері, що ж іще? Я, знаєте, зараз мушу бігти за візою на
виїзд.
— Не побивайтесь.
— Хай приходить о восьмій. Я її чекатиму тут. Мало мені «інкасаторства», то
тепер я ще й посередник у коханців, що посварилися.
* * *
І ось нарешті я вдома. Коли я кажу «нарешті», це треба розуміти — десь о 21-й
годині. Не хвилюйтесь, я не описуватиму обстановку. А хоч би й описував її, це
зайняло б не більше п'яти рядків, включаючи і вміст мого гардероба. Парубоцьке
життя.
Взуваю пантофлі, натягую піжаму, відтак лягаю на канапу, засвічую нічну лампу й
беру зі столика книгу. Беру головним чином з цікавості — подивитись, до якої
сторінки мені вистачило мужності дочитати її. Потім знову кладу її на столик —
треба дещо обмізкувати. В горизонтальному положенні людина найкраще
зосереджується. Кров рівномірно зрошує всі частини тіла, включаючи й мозкові
центри. І взагалі ти так зосереджуєшся, що навіть не помічаєш, коли засинаєш.
Пронизливий дзвінок уриває мою глибоку дрімоту. Другий дзвінок зовсім вибиває
мене з колії. На третій дзвінок я вже тримаю в одній руці телефонну трубку, а
другою масажую собі чоло.
— Товаришу Антонов? — Масаж допоміг: я відразу ж упізнаю Дорин голос. — Мені
треба негайно вас бачити… Зник Марин…
— Що ти мелеш? — вигукую я, спросоння несподівано перейшовши на «ти». — Як це —
зник? Звідки зник?
— Звісно, з дому. Ви ж самі повідомили мене, що він чекатиме о восьмій, а зараз
уже двадцять на одинадцяту, а його ще немає…
— Мабуть, десь затримався… У чоловіка справи, завтра він виїздить… — намагаюсь
заспокоїти її, сам не дуже вірячи в те, що кажу.
— Це виключено. Марин до педантизму пунктуальний. Навіть коли б у нього й були
справи, він все одно заскочив би попередити мене.
— Гаразд, гаразд. Тільки не хвилюйтесь. Я негайно виїжджаю.
За п'ятнадцять хвилин службова автомашина доставляє мене до будинку Манева. Дора
нетерпляче стирчить біля входу.
— Чого ви тут стоїте? Хіба не маєте ключа від квартири?
