— Маю, але мені вже незручно користуватися ним.
— То давайте я ним скористаюсь.
Швидко піднімаємося вгору, відмикаємо двері й кидаємося в темряву. Якщо ми
сподівалися виявити щось жахливе чи загадкове — то помилилися. Хол, спальня і
навіть кухня в цілковитому порядку.
Жодного сліду від Марина.
Повертаємося назад, замикаємо квартиру й спускаємося вниз, Дора сідає зі мною в
машину.
— Вези до «Вітоші», — наказую шоферу.
— Чи має ваш друг близьких людей, де б він міг затриматись? — запитую жінку.
— У нього є друзі, але ж я вам уже сказала: це зовсім не в його манері —
призначити зустріч і не з'явитися, — відповідає вона нервово.
«Еге ж, може, він завагався й визнав за краще не з'являтися», — подумки вирішую
я, але й це не звучить для мене переконливо.
— Тут зовсім повільно!.. — кажу шоферові, коли ми наближаємося до кав'ярні
«Бразілія».
Машина ледве повзе. Крізь широку вітрину добре видно, що діється всередині. За
столиками ще сидять деякі відвідувачі, але осіб, що мене цікавлять, серед них
немає. Ач які. Вже не піклуються про своє алібі. Звичайно, якщо не фабрикують
його зараз десь в іншому місці.
— Вези в Симеоново! І якнайшвидше!
Це останній можливий об'єкт. Якщо й там немає слідів Марина, доведеться вжити
рішучих заходів. Але й це ще не означає, що ми його відразу ж знайдемо.
Машина з гуркотом підіймається на пагорб Лозенця, повертає біля Семінарії і
мчить по шосе через ліс. Потужні фари кидають світло на стовбури й листя дерев.
Дора від нервового напруження кусає собі губи, і взагалі ситуація — як у кіно.
За кілька хвилин ми наближаємося до вишнево-яблуневого садочка, і я показую
шоферові, де спинитися. В будинку не світиться, і його ледь видно з-поміж
стовбурів дерев. На щастя, над головами в нас сяє місяць майже уповні, і ми
дістаємося до будинку, не пошкодивши собі кінцівок. Зазираю у низеньке віконце,
але нічого розгледіти не можу — в приміщенні надто темно.
— Він кладе ключа ось сюди, — згадує Дора.
Проте ключа не залишено, нема його й ніде поблизу. Доводиться скористатися
пристосуванням, що заміняє ключ. Заходимо всередину і вмикаємо світло. Ательє
має приблизно той самий вигляд, який запам'ятався мені під час перших відвідин.
Жодної згадки про двох братів. Решта приміщень — кухня й комірчина. Вони також
порожні.
— Та-ак, — кажу я. — Треба повторити прогулянку уважніше. Погріб, горище,
підвал?
— Я цього не вмію робити, — шепоче зблідлими губами Дора, в якої згадка про
допоміжні приміщення викликає уяву про вбивство.
— Ану, Кольо, оглянь з того боку, — кажу я шоферові, а сам обстежую ательє.
Власне, це обстеження триває не більше двох хвилин. Різкий поштовх канапи — і
під нею відкривається квадратна ляда. Піднімаю її й спрямовую в отвір промінь
ліхтаря. Це невеликий цементований погріб. Перше, що одразу ж вихоплює промінь
ліхтаря, — це зв'язане мотузкою людське тіло. Марин.
Тіло ворушиться, і я зосереджую свою увагу на Дорі, щоб запобігти в неї
припадок, який уже наближається. Гукаю Кольо, разом витягаємо на поверхню
незвичайний пакунок і починаємо його розпаковувати. Коли я виймаю ганчір'я, яким
було заткнуто Маневу рота, потерпілий певний час робить спробу поновити в
легенях запас повітря і тільки після цього зітхає:
— Ще трохи, і я б задихнувся.
— А хто ж вас прилаштував сюди?
— Філіп.
— «Хто тобі вирвав око?» — «Брат мій», — мовить повчально Кольо, знавець
крилатих фраз.
— Як це сталося?
— Тільки-но я повернувся з роботи, десь о сьомій годині з хвилинами, бачу, він
чекає на мене в своєму БМВ біля нашого будинку. «Мерщій, — каже, — трапилось
щось жахливе». — «Що саме?» — питаю я. — «Дора, — каже, — отруїлась». — «Як, де,
коли?» — «Сідай, — каже, — по дорозі все поясню». Я, звичайно, сів, він поїхав і
дорогою почав мені безладно розповідати, що коли недавно прийшов у барак, то не
знайшов ключа там, де завжди залишав його, штовхнув двері, вони були не
замкнені, а в кімнаті лежала отруєна Дора. «Біля неї валялося шість порожніх
тюбиків з-під фанодорму, це неминуча смерть, добре, що поблизу живе знайомий
лікар, я знайшов його, і ми відразу ж вжили заходів. Тепер, — каже, — небезпека
минула, так принаймні сказав лікар, але я нічого не знаю». В ту мить усе це
здалося мені цілком імовірним, я не сумнівався, тільки запитав: «Як ти гадаєш,
чому вона прийшла труїтися аж у барак?» А Філіп: «Ясно, чому — щоб відплатити
мені за те, що я вчора увечері розповів тобі про неї. Звідки мені було знати, що
вона це так тяжко переживатиме?» — і так далі, а я був усім цим настільки
приголомшений, що мені навіть на думку не спало взяти під сумнів його слова…
Він зводить на мене стомлені очі, в яких і досі збентеження, й промовляє:
— Якщо можна, трохи води…
Дора вибігає й приносить склянку води. Марин випиває воду великими спраглими
ковтками й витирає губи рукою. Пальці в нього й досі тремтять.
— А потім?
— Приїхали сюди, Філіп, вилізши з машини, відразу ж поспішив до барака, мовляв,
становище тривожне, і я, звісно, подався слідом за ним; на порозі він пропустив
мене вперед, я увійшов, та не встиг і огледітися, як мене чимось стукнули по
потилиці… А коли опритомнів, то вже лежав зв'язаний у темряві.
— Все-таки братерський напад, — втішно зауважую я. — Коли б він не був вам
братом, міг би й прикінчити.
— Але навіщо йому треба було це робити? — питає Марин, безпорадно дивлячись на
мене.
— Де ваш закордонний паспорт?
— При мені.
Манев засовує руку у внутрішню кишеню, аби пересвідчитись, що він не помилився,
й вигукує:
— О, він зник. І квиток на літак теж! І валюта…
