— От вам і відповідь на ваше запитання… — кидаю я, думаючи собі, що це водночас
відповідь і на деякі мої запитання.
— Але ж це безглуздя! Паспорт же на моє ім'я! — обурюється Марин.
— Не турбуйтесь, — кажу я. — І, якщо ви не заперечуєте, рушаймо.
Вони виходять разом із Кольо. Я ставлю знову на місце меблі, щоб не дратувати
господаря, якщо він ненароком вирішить повернутися й перевірити, гашу світло,
замикаю двері й поспішаю наздогнати інших.
І ось автомобіль знову летить повз невиразні темні силуети дерев і будиночків, а
потім повільно в'їжджає в ліс. Марин ще кілька хвилин ставить уривчасті
запитання, здається, більше собі, аніж мені, що звільняє мене від необхідності
відповідати йому. Можливо, він просто говорить, аби щось говорити, бо йому
незручно перед Дорою, яка сидить поруч з ним на задньому сидінні. Після всього,
що сталося, — розрив, домовленість про зустріч, метушня навколо вигаданого
отруєння, — нелегко розпочати розмову так, ніби нічого й не було.
Щоб не заважати цій парі, я сів попереду, біля Кольо.
І наскільки можна судити з картини, яку я споглядаю в люстерко, справи на
задньому сидінні йдуть на краще.
РОЗДІЛ ШОСТИЙ
Великий настінний годинник на аеродромі показує рівно сьому, коли я перетинаю
зал чекання й прямую до службового приміщення для паспортного контролю. Власне,
моя присутність тут необов'язкова, але в мене є певні міркування й тому я хочу
особисто простежити за розвитком подій.
Десь хвилин через двадцять пасажири починають один за одним проходити повз
віконце, пред'являючи для перевірки паспорти. Ставши осторонь, так що мене не
видно, я сподіваюсь побачити знайоме вродливе обличчя з чорною борідкою. Але що
це? Високий ставний молодик з чисто виголеним обличчям зупиняється біля віконця
контролера.
— Марин Стефанов Манев… — читає контролер.
Марин, себто Філіп, лише киває головою, ледь-ледь усміхаючись.
— Зайдіть на хвильку на цей бік…
Філіп знову киває, всміхаючись. Коли він заходить «на цей бік», там опиняюсь і
я.
— Добридень! Останнього разу ви, здається, були з бородою?
Нарешті високий вродливий чоловік ховає свою усмішку, але не втрачає
самовпевненості.
— Так вам краще, — зауважую підбадьорливо.
— А чи не можна без ефектів? — спокійно запитує Манев. — Мені й без цього
зрозуміло, що номер не вийшов.
Філіп тримається так поблажливо, наче затримали не його, а мене.
— Як завжди в таких випадках, зробіть обшук, — наказую митникові, що зупинився в
дверях.
Через десять хвилин мені стає зрозумілим, чому цей красень тримається так
зухвало. Обшук нічого не дає. Зокрема щодо валюти — її не більше зазначеної
суми, викраденої з Маринової кишені.
— Хоч би запитали про свого брата… — нагадую я, коли ми йдемо до виходу.
— А що запитувати? Якщо ви тут, то й він уже вдома.
— Еге ж, але ви його так запакували, що він міг попасти й на той світ.
— Люди так легко не вмирають, — відповідає зневажливо Філіп.
— Але ж Асенов умер.
— Це вже не моя справа.
Молодик уже, напевно, знає, що загруз у багні обома ногами. Але загруз іще не
настільки глибоко — вирок за користування чужим паспортом не смертельний. Треба
якийсь час зразково потриматися в ув'язненні — а наш «герой» уміє зразково
триматися, — і все мине, як поганий сон. У певному розумінні — якщо шукати втіхи
— те, що його схопили, для нього навіть і краще: це яскравий доказ того, що
Філіп не викрадав у Асенова долари — дзуськи! Отже, він взагалі не причетний до
справи, яка розслідується.
Ще після першого допиту Магди я почав стежити: що буде далі. Щось неодмінно мало
статися. Магда хотіла попередити Філіпа про те, що навколо нього заварилася
каша, Філіп — якщо мої припущення правильні — хотів примусити себе діяти, а я
хотів одержати можливість застукати його на гарячому, хоч не знав точно, що й де
він робитиме. І ось усе вийшло точно так, як і передбачалося, крім однієї
деталі: він виявився з порожніми руками. Жодного доказу, жодного зв'язку між
затриманим порушником і тією кімнатою на п'ятому поверсі. Знову й знову ця
шизофренічна історія повного роздвоєння. Можна збожеволіти! Добре, що в нас
міцні нерви.
Супроводжую Манева до автомобіля і, щоб він не сумував, сідаю поруч нього. Шофер
— це випадково знову мій друг Кольо — дає повний газ, ми минаємо переїзд,
завертаємо до комплексу «Ленін» і їдемо в центр Софії. Повз нас пропливають
фасади високих сучасних житлових будинків, але коли я дивлюсь краєм ока на свого
супутника, в мене виникає підозра, що ця чудова картина, осяяна променями
травневого сонця, не вражає його.
— Сумне повернення в рідний край, чи не так? Особливо, якщо ти його й не
покидав.
— Це ви робите його сумним, — неприязно відповідає Філіп. — Якщо людина може
вільно виїздити, їй радісніше й повертатися назад.
— З цього приводу, здається, ми з вами вже дискутували. Хоч — це, звісно, моя
особиста думка — таким, як ви, я б дозволяв вільно їхати, куди вони забажають,
саме тому, що в них немає наміру повертатися назад. Прочиститься повітря, і
взагалі буде менше мороки.
— В такому разі я можу тільки шкодувати, що не ви вирішуєте ці питання.
Голос у нього такий же самовпёвнений, як і раніше, з легкою ноткою внутрішньої
переваги над співрозмовником.
— А де ви, власне, думали влаштуватися?
— Будь-де. Аби тільки можна було жити, як мені хочеться.
— Ви ніде не могли б жити, як вам хочеться, Манев. Скрізь існують закони.
— Так, але інші.
