чужого не треба.
Коли неприємна процедура часообміну завершилася, він відклав свій ціпок убік і допоміг їй сісти в крісло. Розправив свої плечі, бадьоро глянув за вікно. Одяг, що хвилину тому ще висів на ньому мішком, тепер сів ідеально. Тим часом вона судомно обмацувала своє обличчя, боячись глянути на себе в дзеркальну поверхню столу.
— А вам пасують ці сиві вусики. Пікантно, — зауважив він.
— Ідіть. Прошу вас. Ідіть.
— Моя вам порада — покиньте цю роботу.
— Мені не треба ваших порад.
— О’кей. Привіт новому чоловікові. Ціпок дарую вам на пам'ять.
Травень 2043
Зоопарк
Серце семирічного Данко забилося з подвійною силою, коли вони з матір'ю, вистоявши годинну чергу до квиткової каси, нарешті прорвалися у великий новий павільйон, нашвидкуруч збудований прямо посеред старого зоопарку. Виставка темпоральних міжвидових гібридів цього травня спричинила грандіозний ажіотаж у місті. Тому щойно мати отримала платню, вони вирушили сюди по враження. Квитки обійшлися недешево.
У рекламному буклеті було сказано, що темпоральні гібриди створено шляхом уведення в людське тіло біологічного часу тварин. Появі життєздатних екземплярів передувала довга й терниста робота темпоральних генетиків. Так, початкові експерименти з упорскуванням людського біочасу тваринам виявилися невдалими — структура наших темпогенів занадто складна для адаптації у тваринному організмі. Тому довелося піти від супротивного — модифікувати людей темпогенами братів наших менших. Крім того, як показали досліди, для схрещування з людським матеріалом надавалися далеко не всі види тварин. У буклеті також було зазначено, що експоновані екземпляри погодилися на гібридизацію добровільно й отримують належний догляд.
Відвідувачі юрмилися коло потужних кліток, наступаючи одне одному на мозолі. Подекуди вибухала брутальна лайка. Тхнуло блювотою. Мати розгублено терлася об спини людей, що загородили всі підступи до першого вольєра. Нетерплячий Данко вирвав свою тоненьку руку з її долоні і протиснувся в щілину між чоловічими торсами — він знав, що в дорослих дядьків плечі переважно ширші, ніж зад, тому на рівні пояса між ними можна просочитися.
— Данку, будь коло мене! — гукнула мати, але він уже не чув.
Данко пройшов увесь лабіринт із людських тіл і опинився перед потужним товстим склом, за яким мерехтіла зелень і хлюпала вода. «Жа-бо-пі-тек» — по складах прочитав вивіску в себе над головою.
Народ приголомшено охав, штовхався й нервував. Кілька дам блювали під враженням від побаченого, але відходити від видовища не збиралися. Данко, затиснутий, наче в консервній банці, не бачив нічогісінько, крім якоїсь розрослої на всі боки папороті, що здіймалася вище його голови. Нарешті втрутилася охорона й попросила тих, хто вже давно стоїть, поступитися місцем новим глядачам.
— Ось де ти, паскуднику, — гримнула мати, піднявши його на руки.
І тоді Данко побачив жабопітека. На великому камені, що служив підвищенням, сиділа почвара розміром з великого пса. Її шкіра в різних місцях мала різні відтінки — від брунатного до зеленого. На голові стирчали величезні бородавки, кожна з яких поросла жорсткою темною щетиною зі срібними нитками сивин. Така сама щетина вкривала черево. Вибалушені жовті очі незмигно дивилися у натовп. Ніс нагадував людський, але був добряче гіпертрофований і не мав ніздрів. Ноги гібрид по-жаб'ячому підібгав під себе. Пальці рук із плямистими перетинками були озброєні рудиментарними людськими нігтями, довгими й закрученими по спіралі. Довершував портрет гібрида величезний червоний язик, що слизьким черв'яком звисав з безрозмірного рота і ледь-ледь ворушився, щоб зігнати із себе мух. Вираз морди жабопітека поєднував у собі фундаментальну тупість і абсурд житейських марнот. Мати Данка виблювала в спеціальний гігієнічний пакет, який видавали у комплекті з квитком.
Наступним пунктом екскурсії був слонопітек. Наближаючись до його вольєра, Данко почув сміх. Деякі глядачі реготали до сліз, викрикували непристойності. Коли Данко з матір'ю дісталися клітки, то й самі почали посміюватися. Слонопітек був блідо-сірий і зморщений, мав справжні слонячі вуха, але припасовані вони були до незугарної й непропорційно дрібної фігурки гуманоїда. Лисий хвостик звисав у нього між сідниць. Замість пальців кінцівки завершувалися роговими наростами. Безвольний куций хоботок сіпався, видаючи нездорове сопіння. Гібрида мучила клаустрофобія, викликана тіснотою власного тіла. Час від часу він шарудів лопухами вух, прикриваючи ними поникле «личко». Йому соромно за весь світ, — здогадався Данко і перестав сміятися.
Навколо слонопітека були розкидані різні овочі — одні вже догнивали, інші здавалися свіжими, однак ні на ті, ні на інші він не звертав уваги. Анорексія, — збагнула мати Данка і теж перестала сміятися. У своєму людському житті слонопітек був жінкою.
Данкова мати завагалася, чи варто продовжувати огляд виставки — надто несамовите й потойбічне враження складалося від неї. На черзі був страусопітек, що його анонсували як найагресивнішого серед гібридів, а потім — свинопітек, визнаний найгармонійнішим поєднанням людського й тваринного начал, і нарешті бізонопітек, відомий своєю титанічною, але спокійною силою.
— Чого стоїш? Тобі що, нецікаво? — смикнув матір за руку Данко.
Вони наблизилися до клітки, з якої долинав брязкіт ланцюгів і пронизливий хрипкуватий вереск. Страусопітек бив великими крильми і шарпався, прикутий за шию і за ногу до кріплень клітки. Його людські очі, «почеплені» на великого дзьоба, палали вогнем. Довгі пасма жирного волосся на плескатій голові тіпалися на всі боки. Від грудей до пояса страусопітек був укритий сірим пір'ям, а нижче був голий і рожевий. Шкіра на ногах була людська, але пальці — пташині. Між ногами бовтався справдешній чоловічий прутень у стані перманентної ерекції. Матері Данко стало геть незручно перед сином. Сум'яття додало й те, що вона, як їй здалося, вже цей прутень десь бачила. Останню думку вона відігнала, нагадавши собі, що після кривавого розлучення з чоловіком так по-справжньому ні з ким і не була… І тут її погляд ковзнув по стегні страусо-пітека, де раптом зовсім чітко окреслилося татуйоване гасло «Лайза — курва» в обрамленні серця, пронизаного стрілою.
— Артур! О Боже, — прикрила вона рота рукою.
— Що, мамо? — спитав Данко.
— Це твій тато! — закричала вона, натягуючи пальцями, мов струни, жмути своїх кучерів.
Юрба глядачів затихла й повернулася до неї. Мати сіла просто на посиgану гравієм доріжку.
— Лайза — це я! — змахнула сльозу. — У нього на стегні… Він зробив це дурне тату за три дні до нашого розлучення. Ох і бив же мене, наркоман проклятий! Ні за що. Виносив із хати останнє… А він сам такий вразливий. І такий жорстокий! Я не могла з ним. Я не могла! А через два роки мені сказали, що він помер від передозування… І я… Я була рада в це повірити.
Данко зірвався, як вітер, і кудись побіг, утікаючи від новини, яка кліщем засіла в голові. Лайза підвелася, наблизилася до клітки. Взялася руками за ґрати. Страусопітек мовчав, жалібно дивлячись на неї.
