— Я не кричу.
— Ну й не кричіть… Заповніть форму номер два.
— Уже заповнював.
— І що?
— Безрезультатно.
— Адресу не міняли?
— Ні.
— А індивідуальний податковий індекс?
— Ні.
— Соціальне страхування в нормі?
— Абсолютно.
— Ви вчасно платите за комунальні послуги?
— Щомісяця до десятого числа.
— До кримінальної відповідальності не притягалися?
— Ні.
— Що ж, заповніть форму номер три.
— Заповнював і цю, — криво посміхнувся відвідувач.
Жінка в сірому випила води з кришталевого графина. Зміряла чоловіка поглядом. Почала грюкати шухлядами, то відкриваючи, то закриваючи їх, зухвало позираючи на нього. Її губи розійшлися, хижо оголивши нові досконалі зуби.
— Я вам особисто клав туди… Це було рік тому, я вас пам'ятаю, — процідив відвідувач.
— А я вас чомусь ні. Я пам'ятаю всіх, хто… — засичала у відповідь розчаровано.
— Я змінився в гірший бік, як ви розумієте. А ви, я бачу, навпаки. Ви були старші, ніж зараз, років на десять, з поганими зубами. Але то були ви. Я точно пам'ятаю.
Жінка в сірому на мить перемінилася в лиці, але впоралася з мімікою. Чоловік стояв перед її столом, неприємно нависаючи над нею.
— Як ви смієте таким тоном говорити з державним службовцем!
— Для себе ви знайшли кілька років, щоб морду підправити, хоча, б'юсь об заклад, ви — повністю здорові.
— Моє здоров'я — не ваша справа!
— А моє здоров'я — чия справа? Хіба Державний резерв не покликаний обслуговувати таких, як я?
— Це збій у системі. Я розберуся. Приходьте через півроку.
— Ні. Через півроку я вже не вставатиму з ліжка. На це ви й розраховуєте.
— Добре, — заметалася жінка в сірому, — у нас є нова форма якраз для таких випадків, як ваш. Форма номер чотири.
— Запхайте її собі в зад, — статечно мовив відвідувач.
— Я кличу охорону. І зараз вас викинуть звідси за хамство на адресу державного службовця, — піднялася вона.
— Нікого ви не покличете. Сядьте. Ви обікрали мене двічі. Першого разу — коли я переказав гроші на даний вами підозрілий рахунок. Удруге — коли клав хабара вам у шухляду. Ви — шакал у спідниці, а не державний службовець!
— Спробуйте довести це в суді, — сіла жінка в сірому.
— Навіть не намагатимусь. Уся ця держава — один великий злочин. Кому, як не вам, знати це.
— Що ви хочете?!!
— Трохи часу, який мені належить за законом.
— Послухайте. Це можна вирішити… — дипломатично пойорзала вона.
— Я теж так думаю. Інакше ногою б не ступив у цю вашу клоунську гримерку.
— Ми можемо скласти запит. У мене є зв'язки… — напівпошепки додала вона.
— Для чого все це псування паперу? Ви ж доросла людина! Скільки вам насправді — сорок п'ять, п'ятдесят?
— У жінки таке не питають.
— Та покиньте ви ці манси. Ми ж обоє знаємо, як тепер звучить це запитання. У ньому нічого образливого вже нема.
Жінка в сірому опустила очі. Стисла кулаки, ніби на щось наважилась.
— Чекайте тут, я зараз прийду.
Вона спробувала обійти стіл, але чоловік охрестив її своїм важким ціпком по плечах. Вона втратила рівновагу, впала на коліна. Але так і не піднялася — їй в обличчя дивилося дуло хрономата.
— Як ви… Як ви сюди пронесли це? — спитала нажахано.
— Підкупив охорону. А ви думали, що тільки ви берете на лапу в цих стінах?
— Послухайте… У мене новий чоловік. Мені не можна втрачати лице…
— О, ця втрата піде на користь вашим стосункам. Ви носили чуже лице, а між близькими людьми не повинно бути секретів. До того ж це момент істини. Любить — не любить — любить — не любить… Я заберу тільки те, що ви привласнили — мої десять років. Мені
