— Я не клієнт, — знітився він іще більше.
— Зі співробітниками — тим більше.
— Послухай, я хотів просто сказати… У мене мотоцикл зі зміцненою рамою. Шістсот кілограмів витримує…
— Безмежно рада за тебе.
— Може, покатаємось коли-небудь?
— Дякую, я на машині.
— Знаю, — опустив свої широкі плечі кентавр.
Він здавався надійним і покірним водночас. І Аврора раптом усвідомила, що хоче з ним поговорити. Його широкий торс вдихав і видихав повітря так сильно, що їй здалося, ніби поруч працюють великі міхи.
— Ну, то, може, скажеш, як тебе звати? Так, напевно, знайомляться з жінками, — подала йому трап Аврора.
— Буцефал, — вимовив кентавр із гідністю і чомусь знову клацнув підковами.
Вона розсміялася, сама не знаючи, з якого дива. На передніх ногах він мав сині джинси, а на задніх — чорні напрасовані штани, як того вимагав етикет офіціанта.
— Ну, добре. Проведи мене на стоянку, Буцефале.
Він спробував покласти їй руку на плече, але потім спасував і відсторонився. «Зовсім молодий іще», — здогадалася Аврора. Він починав їй подобатись. Терпіти не могла нахабних двоногих натуралів, які переважно й складали її палку аудиторію.
Зупинилися біля її джипа. Вона сперлася на капот. Глянула Буцефалові в очі, втягнула повітря широкими ніздрями. Він мучився якоюсь невпевненістю, ніби сказав недостатньо і не так точно, як хотів.
— Я, напевно, люблю тебе… І що тепер із цим робити? — випалив нарешті.
Аврора теж захвилювалася. їй саме тепер понад усе не хотілося знову залишитися самотньою, але за освідчення треба було платити не меншою відвертістю.
— Послухай, малий… Те, що всіх вас так заводить, — насправді несправжнє.
— Що ти… маєш на увазі? Ти — не корова?
— Я — корова… Але це супервим'я — накладне, а моє справжнє зовсім мале, нема на що дивитися, — вона не повірила, що наважилась це сказати.
— А. Я знаю, знаю, — махнув рукою кентавр.
— Що-о-о?
— Я сьогодні бачив, як у тебе дійки відстали. Для мене це не має жодного значення.
— Хто ще це бачив? — перелякалася Аврора.
— Думаю, ніхто. Це було видно тільки збоку, з мого закамарку, де я посуд складаю. Щілина між панелями і кулісою — туди ніхто не дивиться. Та й сама подумай, ці дебіли бачать тебе, уже будучи в такому стані, що їм хоч тиранозавра з пап'є-маше підсунь — усе піде на ура.
— Ну, дякую. Втішив, — потупилась Аврора.
Він погладив її руде й тверде волосся. Аврора ледь не розревілася від такої краплі ніжності.
— Я знаю цих чорних темпогенетиків не гірше, ніж ти, — він зітхнув. — Я сам квартиру продав, щоб оплатити гібридизацію. Обіцяли півметровий конячий член. Я думав, що в кентавропорно піду зніматися, бабла нарубаю. І що отримав? Два дециметри всього! Зла на них нема. Для людини більш ніж достатньо, а для кентавра… Хочеш, покажу?
— Іншим разом. Для мене це теж не має значення, — усміхнулася Аврора з полегшенням.
— А збитки у фірми відсудити я так і не зміг. Скоти вони… Моральні скоти, — поспішив виправитися кентавр.
Буцефал пряв вухами. Вітер, здавалося, став іще затишніший і гойдав його смоляну гриву. Пахло снігом, високим снігом, який ще не долетів до землі й мляво сріблився в космічних дірах.
— Нехай це все буде між нами, — запропонувала вона і вперше відчула себе не самотньою.
— Тільки між нами, — відповів він із готовністю. — До речі, коли ти вихідна?
— Коли захочеш, — Аврора лизнула його просто в довгу кінську шию, бо не діставала до голови.
Квітень 2045
Яма
Копач Базиль сидів на купі власноруч виритої землі і звично курив свої дешеві цигарки. Їжак його волосся був геть сивий. Руки — жилаві, кощаві — упиралися в коліна. Спина випирала горбом. Очі він потупив униз, у досконалу чорноту могили.
У Захара запекло в грудях, коли він ще від цвинтарних воріт запримітив Базиля. Той скидався на старого ангела, упійманого в капкан. Тільки лопата, що стирчала серед рябих мармурових плит, розвінчувала картину.
— Заривай. Клієнт відмовився здихать, — прохрипів Захар. — Онук його дзвонить, каже, наказав дістать із-під подушки все, що відкладав на похорон, і купив собі ще три місяці. Не надихається ніяк.
— Ну й стерво. Не палив би воздуху.
— Таке й про нас із тобою можна сказать. Чого куриш тут своє лайно?
— Ти завжди мені не доплачував. Що мені за ці копійки курить — райські віники?
— Не починай, — Захар і собі сів на купу сирої землі.
— Не мостіться, пане директоре, бо застудите сраку, — гаркнув Базиль.
