— Частково через Венді, — зізнався я, — але не повністю. Мені просто потрібно перепочити. Відновити дихання. А тут мені подобається.
Тато зітхнув.
— Може, й правда. Тобі потрібен відпочинок. Принаймні ти працюватимеш, а не їздитимеш автостопом по Європі, як дочка Дьюї Мішо. Чотирнадцять місяців у хостелах! Чотирнадцять, і ще кінця-краю не видно! О боги! Вона, мабуть, вернеться зі стригучим лишаєм і булкою в пічці!
— Ну… Я спробую уникнути обох цих нещасть. Якщо буду досить обережним.
— Краще уникай ураганів. Кажуть, цієї осені їх буде багато.
— Тату, ти точно не проти?
— А що? Невже ти хочеш, щоб я заперечував? Спробував тебе відговорити? Якщо хочеш, то я можу тебе підтримати. І знаю, що б сказала твоя мати: «Якщо він досить дорослий, що може купувати собі законно випивку, то вирішувати, яким бути його життю, може й поготів».
Я всміхнувся.
— Ага. На неї це схоже.
— Що ж до мене, я не хочу, щоб ти повертався в університет, якщо там ти тільки те й робитимеш, що страждатимеш через ту дівчину і геть з’їдеш у навчанні. Якщо фарбувати атракціони й ремонтувати ятки допоможе тобі викинути її з голови й серця, то це, мабуть, добре. Але що ж буде з твоєю стипендією і позикою на навчання, якщо повернутися ти хочеш восени сімдесят четвертого?
— З цим проблем не буде. У мене середній бал три і два — це доволі переконливо.
— Та дівчина… — тоном безмежного презирства промовив батько, і ми змінили тему.
Тато не помилявся — я все ще був засмучений і пригнічений через те, як усе вийшло з Венді, — але вже почав непростий шлях (
Рішення лишитися в «Джойленді» було пов’язане з іншими речами, з якими я не міг навіть почати розбиратися, бо вони були абияк звалені в неохайну купу й перев’язані грубою мотузкою інтуїції. Серед них була Голлі Стенсфілд. Також був Бредлі Істербрук, який ще на початку літа казав: «Ми продаємо веселощі». Ще були звуки нічого океану і тихий спів сильного прибережного вітру в каркасі «Колеса Кароліни». І прохолодні тунелі під парком теж там були. І говірка — таємна мова, яку більшість зелених забудуть ще до різдвяних канікул. Але я не хотів її забувати, надто цікавою і багатою вона була. Я відчував, що «Джойленд» має для мене ще кілька сюрпризів. Не знав, яких саме, просто думав, що отримаю… ще щось.
Та основна причина (дивно: я й так і сяк крутив свої спогади з того періоду, щоб пересвідчитися, що вони справжні, і начебто такими вони й були) крилася в тому, що наш Фома Невіруючий побачив примару Лінди Ґрей. І це змінило його, потроху, але суттєво. Хоча навряд чи Том хотів змінюватися (по-моєму, він був цілком собою задоволений). А от я хотів.
А ще мені хотілося її побачити.
Протягом другої половини серпня дехто зі старожилів (Батя Аллен перший і Дотті Лассен друга) часто казали мені: «Молися, щоб у День праці пішов дощ». Дощу не було, і вже в другій половині суботнього дня я зрозумів, що вони мали на увазі. Ховрашки зчинили масове повернення, то було їхнє останнє перед закриттям сезону тріумфальне нашестя, і «Джойленд» був нахняблений — яблуку ніде впасти. Погіршувало ситуацію те, що половина сезонних працівників на той час уже роз’їхалися по своїх університетах. Тож ті, що залишилися, мусили бігати з висолопленими язиками, як собаки.
Та дехто з нас працював не лише як собака, а собакою. Одним собакою зокрема. Більшу частину того святкового вікенду я бачив крізь сітчасті очі веселого песика Гові. У неділю я з десяток разів влазив у той клятий кудлатий костюм. Після передостаннього виступу я вже був подолав три чверті Бульвару під Джойленд-авеню, коли світ поплив перед очима у відтінках сірого. «Відтінках Лінди Ґрей[39]», — пам’ятаю, ще подумав тоді я.
Я саме вів маленький електрокар, опустивши шкуру до пояса, щоб відчувати шкірою спітнілих грудей повітря від кондиціонерів, а коли зрозумів, що свідомість мене полишає, мав достатньо кебети, щоб під’їхати до стіни й зняти ногу з гумової кнопки, що слугувала педаллю газу. Так сталося, що на лежбищі відпочивав Товстун Воллі Шмідт, який керував точкою «Вгадай свою вагу». Побачивши, як криво я припаркувався і обвис на кермі кара, він витяг з холодильника графин з холодною водою, перевальцем підбіг до мене і пухкою рукою взяв за підборіддя.
— Гей, зелений. У тебе є ще один костюм чи це в тебе єдиний підходящий?
— Є шеодин, — прошамкав я, наче п’яний. — У коссюмерній. Розміру іксель.
— О, це добре, — сказав він і вилив воду з графина мені на голову. Мої крики подиву відбилися від стін Бульвару і змусили кількох людей зірватися на ноги та побігти.
— Товстуне Воллі, якого хріна?!
Він розплився в усмішці.
— Зразу до тями приходиш, скажи? Ще б пак. Вихідні Дня праці, зелений. Це означає — ти працюєш. І на роботі не спиш. Скажи спасибі своїй щасливій зірці, шо надворі не сто десять градусів[40].
Якби надворі справді було сто десять градусів, я б зараз цієї історії не розказував, бо помер би від перегріву мозку ще посеред танцю песика Гові на казковій сцені Виляй-Крути. Але сам День праці видався хмарним, віяв приємний морський бриз. Тому я більш-менш нормально почувався.
Близько четвертої години того понеділка, коли я залазив у запасну шкуру перед останнім виступом того літа, у костюмерну зайшов Том Кеннеді. Кудись поділись його собакепка і брудні кросівки. На ньому були відпрасовані слакси («Де ж ти їх тримав?» — подумав я), охайно заправлена в штани сорочка Ліги плюща і шкіряні мокасини. Рожевощокий сучий син навіть примудрився підстригтися. Він мав вигляд стовідсоткового перспективного студента університету, чию увагу вже привернув світ бізнесу. Нізащо ви б не здогадалися, що лише два дні тому він у брудних «лівайсах» показував щонайменше два дюйми западинки між сідницями, коли залазив під «Змійку» з відром мастила і на чім світ стоїть кляв Батю Аллена, нашого безстрашного керівника команди, щоразу, коли вдарявся головою об каркас.
— Ти вже їдеш? — спитав я.
