— Так, брателло. Завтра о восьмій ранку в мене поїзд до Філадельфії. Побуду тиждень удома, потім назад у м’ясорубку.
— Молодець.
— Ерін має закінчити деякі справи, та ввечері ми зустрічаємося у Вілмінґтоні. Я замовив нам номер у готельчику на ніч.
Почувши це, я відчув, як у душі ворушиться хробак заздрощів.
— Хороше діло.
— Вона справжня.
— Я знаю.
— Ти теж, Дев. Будемо на зв’язку. Люди таке постійно кажуть, просто так, але я серйозно. Ми будемо спілкуватися. — І він простягнув руку.
Я взяв її й потиснув.
— Точно будемо. Ти молодець, Том. А Ерін взагалі супер-пупер. Піклуйся про неї.
— Обов’язково. — Він широко всміхнувся. — У весняному семестрі вона переводиться в Ратґерський. Я вже навчив її співати командний гімн «Червоних лицарів». Ну знаєш, цю: «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору…»
— Дуже складні слова, — сказав я.
Він погрозив мені пальцем.
— Сарказм, хлопчику мій, тебе до добра не доведе. Хіба що ти націлився отримати роботу писаки в журналі «Сказ».
— А можна скоротити прощання і звести сльози до мінімуму? — гукнула Дотті Лассен. — Джонсі, у тебе, між іншим, виступ.
Том повернувся до неї і розпростер обійми.
— Дотті, як же я вас люблю! Як мені вас
Щоб продемонструвати, як їй дошкуляють його слова, вона ляснула себе по сідницях і відвернулася до костюма, який треба було зашити.
Том простягнув мені шмат паперу.
— Моя домашня адреса, адреса універу, номери телефонів. Я розраховую на те, що ти ними скористаєшся.
— Неодмінно.
— Ти серйозно збираєшся відмовитися від цілого року, який міг би провести, цмулячи пиво й гуляючи з бабами, аби обшкрібати фарбу тут, у «Джойленді»?
— Угу.
— Ти збожеволів?
Я замислився над цим питанням.
— Можливо. Трішки. Але потроху одужую.
Я був пітний, а Томів одяг сяяв чистотою, але він однаково на мить притис мене до себе. Потім розвернувся і пішов до дверей, зупинившись біля Дотті, щоб цьомнути її у зморшкувату щоку. Висварити його вона не могла, бо саме тримала в роті купу шпильок, але кишнула помахом руки.
Уже біля дверей він розвернувся до мене.
— Дев, хочеш поради? Тримайся подалі від… — Замість слів він смикнув головою, і я чудово зрозумів, що він має на увазі: «Дім жаху». Том пішов, мабуть, думаючи про те, як з’їздить додому, і про Ерін, про машину, яку сподівався купити, і про Ерін, про наступний навчальний рік і про Ерін. «Потоком угору, загоне червоний, загоне червоний, потоком угору». Уже у весняному семестрі вони виспівуватимуть це разом. Чорт, та вони зможуть виспівувати це щоночі, якщо захочуть. У Вілмінґтоні. У ліжку. Разом.
Табельного годинника в парку не було, за початком і закінченням робочого дня стежили керівники команд. Того першого понеділка вересня після мого останнього виступу в ролі Гові Батя Аллен сказав, щоб я приніс йому свою табельну картку.
— Мені ще годину працювати, — запротестував я.
— Нє, там тебе біля воріт дехто жде, щоб додому провести. — І я зрозумів, ким міг бути той «дехто». Не вірилося, що в зморщеній родзинці серця Баті Аллена ще залишилося для когось місце, але так і було, і того літа воно неподільно належало міс Ерін Кук. — На завтра розклад знаєш?
— З пів на восьму до шостої, — сказав я. І без шкури. Яке щастя.
— Я ганятиму тебе перші кілька тижнів, а потім поїду в сонячну Флориду. Після цього ти будеш у розпорядженні Лейна Гарді. І, напевно, Фредді Діна, якщо він взагалі помітить, що ти лишився.
— Зрозумів.
— Добре. Я підпишу твій табель, і все, десять сорок два. — Що говіркою означало те саме, що й на радіохвилях, які були такі популярні в той час: «кінець передачі». — А ще, Джонсі. Скажи тій дівчинці, хай час від часу присилає мені листівки. Я скучатиму за нею.
Він був не один такий.
Ерін також почала перехід від джойлендівського до реального життя. Десь поділися вилинялі джинси й футболка з зухвало підкоченими на плече рукавами, так само, як і зелена суконька голівудської кралечки та капелюх із Шервудського лісу. Дівчина, що стояла в криваво-червоному потоці неонового світла за воротами, була вдягнена в шовкову блузку-безрукавку, заправлену в спідницю-трапецію з поясом, волосся зібране на потилиці — вона мала казковий вигляд.
— Проведи мене по пляжу, — попрохала вона. — У мене є час, щоб встигнути на автобус до Вілмінґтона. Я там зустрічаюся з Томом.
