Я теж був на нервах. Зрештою, це я пер на неї танком, щоб погодилася. Звісно, з Майковою допомогою, проте з нас двох дорослим був я. Як щось піде не так, відповідати мені. Я ніколи не вмів молитися, але, поки вантажив Майкові костури й візок у багажне відділення фургона, подумки послав нагору прохання, щоб усе пройшло добре. Потім здав назад, виїхав із під’їзної алеї, повернув на Біч-драйв і проїхав повз білборд з написом «ПРИВОЗЬТЕ ДІТЕЙ У «ДЖОЙЛЕНД», ЦЕ БУДЕ НЕЗАБУТНЬО!»
Енні сиділа на місці пасажира, і, подивившись на неї, я подумав, що ще ніколи вона не була такою красивою, як того ранку в жовтні, у своїх линялих джинсах і легкому светрику, з волоссям, перев’язаним на потилиці ниткою блакитної пряжі.
— Деве, дякую тобі за все це. Сподіваюся тільки, що ми робимо правильно.
— Правильно, — сказав я, стараючись, щоб мій голос звучав більш впевнено, ніж я почувався. Бо тепер, коли вороття назад не було, мені в душу закралися сумніви.
Знак «Джойленду» світився — то було перше, що я помітив. І друге — з гучномовців линула радісна літня музика: звуковий парад хітів кінця шістдесятих — початку сімдесятих. Я збирався поставити машину на одному з паркувальних місць для інвалідів на майданчику А (до них було десь із п’ятдесят футів від в’їзду в парк), та не встиг: з відчинених воріт вийшов Фред Дін і знаком показав нам проїжджати вперед. Того дня на ньому був не просто костюм, а трійка, яку він приберігав на випадок, якщо у «Джойленд» завітає якась знаменитість і їй треба влаштувати ВІП-тур. Той костюм я бачив, але не чорний шовковий циліндр, схожий на ті, що їх вдягали дипломати в старих кінохроніках.
— Це звичайне видовище? — спитала Енні.
— Авжеж, — відчуваючи легке запаморочення, відповів я. Нічого звичайного в цьому не було.
Я заїхав у ворота на Джойленд-авеню і припаркувався біля паркової лавки села Виляй-Крути, на якій ми колись сиділи з містером Істербруком після мого першого виступу в ролі Гові.
Вийти з фургона Майк хотів так само, як і сів, — самотужки. Я став поряд, готовий підхопити його, якщо раптом втратить рівновагу, а Енні тимчасом витягала з багажника візок. Майло сидів у мене біля ніг, метляв хвостом, нашорошував вуха і виблискував очима.
Коли Енні вже котила візок до нас, підійшов напахчений лосьйоном після гоління Фред Дін. Він був… незрівнянний. Іншого слова й не добереш. Зняв циліндр, вклонився Енні й простягнув їй руку.
— Ви, певно, Майкова мама. — Слід пам’ятати, що в ті часи до жінок ще не було уніфікованого звертання «міс», тож, попри всю свою знервованість, я на мить відчув захват від того, як спритно він обійшов дихотомію «міс/місіс».
— Так. — Не знаю, що змусило її розхвилюватися: чи то його ґречність, чи то разюча відмінність між її одягом (неформальним, як для парку розваг) і його (формальним, як для візиту державної особи), — але хвилювання відчувалося. Та все одно вона потисла йому руку. — А цей юнак…
— …і є Майкл. — Він простягнув руку хлопчику з широко розкритими очима, який стояв на сталевих опорах. — Дякую, що завітали до нас.
— Прошу… тобто це я вам дякую. Дякую, що дозволили нам приїхати. — Він потиснув Фредові руку. — Ого, парк такий величезний!
Звісно, це було не так. Величезний — це про «Дісней-ворлд». Але десятирічному, який ніколи не був у жодному парку розваг, безперечно, саме так і здавалося. Якусь мить я ніби бачив усе його очима, по-новому бачив, і мої сумніви щодо того, чи правильно я вчинив, привізши його, випаровувалися.
Фред сперся долонями на коліна й нахилився, щоб роздивитися третього члена сім’ї Рос.
— А ти Майло!
Майло гавкнув.
— Так. Мені теж приємно з тобою познайомитися. — Фред простягнув руку, очікуючи, що Майло дасть лапу. Коли той дав, Фред її потиснув.
— А звідки ви знаєте, як звуть нашого пса? — поцікавився Майк. — Вам Дев сказав?
Усміхаючись, Фред випростався.
— Ні, він не казав. Я знаю, бо це чарівне місце, мій друже. Ось, наприклад. — Він показав порожні руки й сховав їх за спиною. — У якій руці?
— У лівій, — підіграла Енні.
Фред показав ліву руку — порожню.
Вона, всміхаючись, підкотила очі.
— Ну добре, у правій.
І цього разу Фред витяг з-за спини великий букет троянд. Справжніх. Енні з Майком ахнули. Я теж. Стільки років минуло, а я досі не знаю, як він це зробив.
— «Джойленд» для дітей, дорогенька, а оскільки з дітей у нас сьогодні тільки Майк, то парк належить йому. А для вас — ці квіти.
Енні взяла їх, немов уві сні, занурила в букет обличчя, вдихнула солодкий червоний пилок.
— Я покладу їх у фургон, — запропонував я.
Вона ще трохи потримала троянди в руках, та потім передала мені.
— Майку, — сказав Фред, — ти знаєш, що ми тут продаємо?
Майк завагався, не знаючи, що відповісти.
— Атракціони? Атракціони та ігри?
— Ми продаємо веселощі. То як, повеселитися хочеш?
Я пам’ятаю день, який Майк провів у парку (і Енні разом із ним), так чітко, наче це сталося минулого тижня, але потрібен значно більш талановитий майстер пера, щоб розказати вам, що то було за
