Той ранок вівторка у жовтні тисяча дев’ятсот сімдесят третього став останнім, коли я вдягнув шкуру. Я вбрався у костюмерній і через Нижній Джойленд дістався середини парку, витискаючи з електрокара всю можливу швидкість. Голова Гові теліпалась у мене на плечі. На поверхню я вискочив за будкою Мадам Фортуни, і якраз вчасно. Головною алеєю йшли Енні, Лейн і Майк. Лейн штовхав поперед себе Майків візок. Ніхто з них не помітив, що я визираю з-за будки, всі троє, позадиравши голови, дивилися на «Колесо Кароліни». Втім, мене помітив Фред. Я підняв лапу. Він кивнув. Потім розвернувся і собі підняв лапу — до того, хто спостерігав за нами з маленької звукової кабіни над службою допомоги відвідувачам. І через кілька секунд з усіх гучномовців полинула музика Гові. Першим був Елвіс із піснею «Пес».
Я вискочив з укриття і пішов танцювати танець Гові — такий собі прибацаний степ у м’якому взутті. Майк широко розтулив рота. Енні взялася обома руками за голову, наче її зненацька охопив скажений біль, а потім розсміялася. Здається, після того я розійшовся не на жарт і показав чи не найкращий свій номер. Я стрибав і скакав навколо Майкового візка, не помічаючи, що Майло робить усе те саме, тільки в інший бік. «Пес» закінчився, і почалася ролінґстоунівська версія «Вигулу пса»[52]. На щастя, пісенька була доволі коротка, інакше настав би мені гаплик — я й не здогадувався, що зовсім втратив форму.
Закінчив танець я тим, що широко розкинув руки й прокричав: «Майк! Майк! Майк!» Уперше за всю історію Гові заговорив, і єдине, що я можу сказати на своє виправдання, — прозвучало це більше як гавкіт.
Майк підвівся з візка, розкрив обійми й поточився вперед. Він знав, що я підхоплю його, і я підхопив. Вдвічі менші за нього дітки обіймали Гові впродовж цілого літа, але ще жодні обійми не були такими приємними. І я дуже шкодував, що не можу розвернути його спиною до себе і стиснути, як тоді стиснув Голлі Стенсфілд, щоб виштовхнути з нього хворобу, наче шматок хот-доґа, яким він вдавився.
Зануривши обличчя в шкуру, він сказав:
— Деве, з тебе такий класний Гові.
Я погладив його лапою, скинувши з голови кепку. Відповісти в ролі Гові я не міг (щонайбільше гавкнути його ім’я), але подумав: «Хороший хлопчик заслуговує на хорошого пса. Спитай у Майло».
Майк зазирнув у блакитні сітчасті очі Гові.
— Ти підеш з нами на підйомник?
Я енергійно закивав і знову погладив по голові. Лейн підняв новеньку Майкову кепку та натягнув йому на голову.
Підійшла Енні. Руки вона з награною скромністю стискала на животі, проте в очах танцювали веселі вогники.
— Містере Гові, можна розстібнути вам змійку?
Я б, звісно, не відмовився, але дозволити їй не міг. У кожному шоу свої правила, і одне з джойлендівських (непохитних) звучало так: веселий песик Гові — це завжди веселий песик Гові. Не можна знімати шкуру там, де це можуть побачити ховрашки.
Я пірнув назад у Нижній Джойленд, залишив шкуру в карі і приєднався до Енні з Майком біля пандуса, що вів до «Колеса Кароліни». Енні знервовано подивилася вгору і сказала:
— Майку, ти ще не передумав кататися?
— Ні! На цьому атракціоні я найбільше хочу проїхатися!
— Що ж, тоді добре. — І повернувшись до мене, додала: — Я не боюся висоти, але й особливого захвату до неї не маю.
Лейн уже тримав відчиненими дверцята кабінки.
— Сідайте, друзі. Відправлю вас угору, де повітря прозоре. — Він нахилився і почухав Майло за вухом. — А ти, друже, в прольоті, на землі посидиш.
Я сів з внутрішнього боку, найближче до колеса, Енні — всередині, а Майк — ззовні, де розгортався найкращий краєвид. Лейн опустив штангу безпеки, повернувся до пульта керування й перехилив свій котелок під іншим кутом.
— Захват чекає! — вигукнув він, і ми зі статечним спокоєм коронаційної процесії рушили вгору.
Під нами поволі розгортався світ: спочатку парк, потім яскравий кобальт океану праворуч і всі низовини Північної Кароліни — зліва. Коли колесо досягло середини свого грандіозного кола, Майк відпустив перекладину, за яку тримався, підняв руки над головою і закричав:
— Ми летимо!
Рука на моїй нозі. Енні. Я глянув на неї, і вона губами промовила одне слово: «Дякую». Не знаю, скільки разів Лейн прокручував колесо з нами — думаю, більше, ніж під час звичайної роботи атракціону, але я не певен. Точно я запам’ятав тільки Майкове обличчя, бліде і сповнене захвату, а ще руку Енні у мене на стегні, і шкіра під нею немов горіла. Руку вона прийняла тільки тоді, коли ми повільно зупинилися.
Майк повернув до мене обличчя.
— Тепер я знаю, як почувається мій повітряний змій, — сказав він.
Те саме я думав про себе.
Коли Енні сказала Майку, що він уже накатався, малий не протестував. Він був виснажений. Коли Лейн допомагав йому сісти у візок, Майк простягнув руку долонею догори.
— Дай п’ять, малий, як ще живий.
Лейн з широкою усмішкою ляснув його по долоні.
— Майку, приїжджай знову, коли захочеш.
— Дякую. Усе було так класно.
Ми з Лейном покотили його центральною алеєю. Ятки обабіч неї вже позачинялися, проте одна з будок усе-таки була відчинена: тир імені Енні Оуклі. За стійкою, де все літо простирчав Батя Аллен, стояв Фред Дін у костюмі-трійці. У нього за спиною в різні боки мандрували кролики й качки, яких приводив у дію ланцюговий механізм. А над ними стояли жовтогарячі керамічні курчата. Ці не рухалися, проте були дуже маленькими.
— Не хочеш повправлятися у стрільби, перш ніж покинути парк? — поцікавився Фред. — Сьогодні в нас ніхто не програє. Сьогодні всі-і-і здобувають призи.
