хурчання. І я зрозумів очевидне: напевно, він збирається, покінчивши зі мною, пустити кулю собі в лоба. Ви скажете, що я мав би раніше до цього додуматися, тому що божевільні часто так роблять — про це весь час пишуть у газетах. Може, й ваша правда. Але в мене був жахливий стрес.
— На старій Кароліні безпечно, як у домівці, — сказав він. — Я б на ній поїхав угору, навіть якби вітер дмухав зі швидкістю шістдесят миль, а не якихось тридцять. Коли два роки тому узбережжям промчала Карла, вітрюган свистав такий, що не менше тридцяти миль було, але вона вистояла.
— Як ти його запустиш, коли ми обоє будемо в кабінці?
— А ти залазь і побачиш. Або… — Він підняв пістолет. — Або я можу застрелити тебе просто тут. Мене влаштовують обидва варіанти.
Я пішов угору пандусом, відчинив дверцята кабінки, що була на посадковому рівні, і зібрався залазити.
— Ні, ні, ні, — сказав Гарді. — Тобі краще буде з зовнішнього боку. Гарніший краєвид. Відійди вбік, Вік. І поклади руки в кишені.
Цілячись із пістолета, Лейн боком пройшов повз мене. В очі мені й по щоці стікала зі шкіри, розітнутої на лобі, кров, але я не наважився витягти руку з кишені дощовика, щоб її витерти. Було видно, як побілів його палець на гачку пістолета. Він заліз у кабінку і сів з внутрішнього боку.
— Тепер ти.
Я заліз. Бо не бачив іншого виходу.
— І дверцята зачини. Вони для цього призначені.
— Ти наче Доктор Зюсс, — сказав я.
Він розплився в усмішці.
— Лестощі тобі не поможуть. Зачини дверцята, бо отримаєш кулю в коліно. Думаєш, під цей вітрюган хтось почує постріл? Сумніваюся.
Я зачинив дверцята. А коли знову подивився на Лейна, в одній руці він тримав пістолет, а в іншій — маленький квадратний металевий прилад. Угорі стирчала куца антена.
— Я ж казав, обожнюю ці прибамбаси. Оце, наприклад, звичайний пульт від воріт гаража, трошки видозмінений. Передає радіосигнал. Показував його містеру Істербруку навесні, сказав, що це чудова штука, щоб керувати колесом, коли поряд нема зеленого чи ґазуні, щоб натискати на важіль. А він заборонив мені його використовувати: мовляв, не ухвалений державною комісією. Обережний старий сучий син. Я збирався запатентувати винахід. А тепер уже пізно. На, бери.
Я взяв. То справді був пульт від гаражних воріт. Фірми «Джені». Мій тато користувався майже таким самим.
— Бачиш кнопку зі стрілкою вгору?
— Так.
— Натискай.
Я поклав великий палець на кнопку, але не натиснув. Тут, унизу, вітер був дуже сильний, а що вже казати про височінь, де повітря прозоре? «Ми летимо!» — кричав Майк.
— Натискай, Джонсі, бо буде куля в коліно.
Я натиснув на кнопку. Двигун колеса запрацював швидше, і наша кабінка рушила вгору.
— А тепер викинь цю штуку геть.
—
— Викинь, бо отримаєш кулю в коліно й більше ніколи не танцюватимеш тустеп. Рахую до трьох. Раз… д…
Я перекинув його контролер через край дверцят. Наша кабінка все вище й вище підіймалася у вітряну ніч. Праворуч налітали на берег хвилі. Їхні гребені вінчали баранці піни, такі білі, що наче відсвічували в темряві. Ліворуч спали темні рівнини. На Біч-роу не рухалася жодна пара фар. Налетів вітер. Моє мокре від крові волосся розлетілося на лобі злиплими пасмами. Кабінку сильно гойднуло. Лейн кинувся вперед, потім назад, щоб ще більше її розхитати… та дуло пістолета, націленого мені в бік, навіть не затремтіло. Червоний неон виводив на стволі навскісні смуги.
— Бабусиним атракціоном сьогодні й не пахне, скажи, Джонсі? — заволав він.
Безперечно. Тієї ночі поважне старе «Колесо Кароліни» було страшним. Коли ми вже дісталися верхівки, несамовитий вітер так струсонув його, що я почув, як наша кабінка деренчить на сталевих штирях, що її тримали. Лейнів котелок полетів у ніч.
— Чорт! Ну нічого, інший візьмемо.
«Лейне, як ми зійдемо з колеса?» Це запитання крутилося в мене на язиці, але я не спитав. Надто боявся, що він мені скаже: «Ніяк», — що коли буря не переверне колесо і струм не зникне, ми будемо крутитися і крутитися, і так нас вранці побачить Фред, коли прийде на роботу. Два мертві чоловіки на бовдуропідйомнику «Джойленду». Тому стало очевидним, яким буде мій наступний крок.
Лейн заусміхався.
— Ти спробуєш відібрати в мене пістолет, так? Я бачу це в твоїх очах. Ну, як сказав у кіно Брудний Гаррі, спитай у себе, чи відчуваєш себе щасливчиком.
Ми саме спускалися. Кабінка досі гойдалась, але вже не так сильно. Я вирішив, що щасливчиком себе не відчуваю нітрохи.
— Лейне, скількох ти вбив?
— Не твоє, бляха, діло. А оскільки пістолет у мене, то й запитання тут ставлю я. Давно ти знаєш? Давненько, так? Принаймні відколи університетська сцикуха показала тобі фотки. Ти просто причаївся, щоб малий каліка міг погуляти в парку. То була твоя помилка, Джонсі. Ти лоханувся.
— Я все зрозумів лише сьогодні.
— Годі брехать, штани горять.
Ми промчали повз спуск і знову поїхали вгору. «Мабуть, він застрелить мене, коли кабінка буде на верхівці, — подумав я. — Тоді або сам застрелиться, або викине мене, перелізе через перекладину і зістрибне на пандус, коли кабінка знову спуститься. Ризикуватиме, бо можна зламати ногу чи ключицю». Я схилявся до того, що сценарієм буде «вбивство-самогубство», але не раніше, ніж він задовольнить свою цікавість.
— Можеш називати мене дурнем, якщо хочеш, — сказав я, — але брехуном не зви. Я постійно дивився на ті фотографії і весь час щось там бачив, щось знайоме, але до сьогоднішнього вечора не міг збагнути, що саме. А то був головний убір. На голові в тебе була рибокепка, а не котелок, але вона була зсунута на один бік, коли ви з Ґрей були біля «Чашок-кружляшок», і на інший — у тирі. Я подивився на решту фотографій, на ті, де ви вдвох просто на тлі, й побачив те саме. Туди й назад, туди й назад. Ти весь час так робиш. Навіть
