— Може, в бардачку. Деве, ти мусиш викликати поліцію. А мені треба додому до Майка. Якщо мене заарештують за те, що покинула місце злочину абощо… чи за вбивство…
— Енні, ніхто тебе не заарештує. Ти врятувала мені життя. — Говорячи, я порпався у бардачку. Там лежала інструкція з експлуатації, купи чеків за купівлю бензину за кредитною карткою, «Ролейдс»[63], пачка «M&M», навіть брошура Свідків Єгови, у якій запитували, чи знаю я, що чекає на мене після смерті, але жодної ручки чи олівця.
— Не можна зволікати… у такій ситуації… я завжди це казала… — Вона говорила уривчасто, бо зуби цокотіли. — Просто прицілься… і стріляй, поки тебе… ну… сумніви не взяли… куля мала влучити йому між очей… але вітер… мабуть, через вітер…
Раптом вона схопила мене за плече і стисла, так сильно, що я відчув біль. Очі в неї були величезні.
— Деве, я й тебе зачепила? У тебе рана на лобі й кров на сорочці.
— Це не ти. Він вдарив мене пістолетом, от і все. Енні, тут нема нічого, чим можна було б писа…
Та ручка знайшлася, кулькова, у глибині бардачка. На ній напівстертими, проте досі видимими літерами було написано: «ХОДІМО НА КРОҐЕРІНГ!»[64] Я не скажу, що та ручка врятувала Енні й Майка Росів від серйозних неприємностей з поліцією, знаю тільки, що вона вберегла їх від багатьох запитань про те, що привело Енні в «Джойленд» тієї темної та вітряної ночі.
Я дав її ручку й візитівку зі свого гаманця, чистим боком догори. Ще раніше, коли я сидів у машині й страшенно переживав, що моє зволікання з купівлею нового акумулятора коштуватиме Енні й Майку життя, мені подумалося, що можна було б повернутися в будинок і подзвонити їй… та тільки номера її я не мав. Тепер я сказав їй записати його.
— А під номером напиши: «Дзвони, якщо плани зміняться».
Поки вона писала, я завів двигун фургона і на повну потужність увімкнув пічку. Енні передала мені картку. Я поклав її в гаманець, засунув гаманець назад у кишеню і вкинув ручку у бардачок. Потім пригорнув Енні до себе й поцілував у холодну щоку. Тремтіти вона не перестала, однак її вже не так сильно трусило.
— Ти врятувала мені життя, — сказав я. — А тепер подбаймо про те, щоб тобі й Майку за це нічого не було. Слухай дуже уважно.
Вона слухала.
Через шість днів у Гевенз-Бей останнім коротким сплеском повернулося бабине літо. Стояла прекрасна погода для того, щоб пообідати на краю дощаної доріжки Росів, та тільки ми не могли туди піти — те місце щільно окупували репортери і фотографи. Цілком легітимно, бо, на відміну від двох акрів землі навколо великого зеленого вікторіанського будинку, пляж належав громаді. Історія про те, як Енні одним пострілом убила Лейна Гарді (якого звідтоді називали тільки Ярмарковим убивцею), швидко облетіла всю країну.
Не те щоб статті були поганими. Якраз навпаки. У газеті Вілмінґтона цю історію опублікували під заголовком «ДОЧКА ЄВАНГЕЛІСТА БАДДІ РОСА ЛІКВІДУВАЛА ЯРМАРКОВОГО ВБИВЦЮ». У «Нью-Йорк Пост» написали більш стисло: «МАТУСЯ-ГЕРОЙ!» Допомогло ще й те, що надрукували фотографії, на яких Енні була зовсім юною і не просто гарною, а неймовірно звабливою. «Інсайд в’ю», найпопулярніший з супермаркетівських таблоїдів на той час, випустив додаткове видання. Репортери розкопали знімок сімнадцятилітньої Енні після стрілецького турніру в Кемп-Перрі. Вдягнена в обтислі джинси, футболку з написом НСА[65] і ковбойські чоботи, вона стояла з антикварним дробовиком «пурдей», відкритим і перекинутим через руку, а у вільній руці піднімала догори синю стрічку. Поряд з усміхненою дівчиною опублікували поліцейський знімок Лейна Гарді у двадцять один рік, зроблений після арешту в Сан-Дієґо (під його справжнім іменем — Леонард Гопґуд) за розгулювання у непристойному вигляді. Контраст між двома фотографіями був разючий. Заголовок: КРАСУНЯ І ЧУДОВИСЬКО.
Мене, як скромного героя, теж трохи згадали в газетах Північної Кароліни, але в таблоїдах про мене ніхто не писав. Мабуть, через брак сексуальності.
Майк вважав, що це круто, коли твоя МАТУСЯ — ГЕРОЙ. Енні весь той цирк страшенно дратував, і вона не могла дочекатися, коли вже преса перекинеться на іншу сенсацію. Газетної слави їй вистачило ще в ті часи, коли вона була некерованим дитям проповідника й славилася тим, що танцювала в різних генделиках Ґрінвіч-Вілідж. Тому інтерв’ю вона давати навідріз відмовлялася, і ми влаштували наш прощальний пікнік на кухні. Власне, було нас п’ятеро, бо Майло сидів під столом, сподіваючись недоїдків, а Ісус (у вигляді обличчя на Майковому повітряному змії) був притулений до спинки гостьового стільця.
Їхні валізи стояли в коридорі. По обіді я мав відвезти їх у Вілмінґтон. Звідти приватний літак, наданий корпорацією «Бадді Рос міністріз», мав забрати їх у Чикаґо, геть з мого життя. Поліція Гевенз-Бей (не кажучи вже про поліцейський департамент Північної Кароліни та, може, навіть ФБР), поза сумнівом, мала до неї багато додаткових запитань, і, напевно, рано чи пізно їй би довелося приїхати сюди, щоб давати свідчення перед колегією присяжних, але вона мала з усім добре впоратися. Вона була МАТУСЕЮ-ГЕРОЄМ, і завдяки тій рекламній ручці з Кроґера, знайденій у глибині бардачка фургона, у газеті «Пост» ніколи не з’явиться фото Майка під заголовком «РЯТІВНИК-ЕКСТРАСЕНС!»
Історія, яку ми виклали, була проста, і Майк не відігравав у ній жодної ролі. Мене зацікавило вбивство Лінди Ґрей, бо ходила легенда, що її примара з’являється у джойлендівській кімнаті страху. Я попросив допомоги у своєї приятельки Ерін Кук, з якою ми працювали разом влітку і яка має дослідницьку жилку. Фотографії Лінди Ґрей та її вбивці когось мені нагадували, але пазл склався тільки того дня, коли Майк побував у «Джойленді». Не встиг я зателефонувати в поліцію, як мені подзвонив Лейн Гарді й погрожував, що вб’є Енні й Майка, якщо я миттю не примчу в «Джойленд». Усе правда, крім однієї маленької брехні: я мав номер телефону Енні, щоб передзвонити їй, якщо раптом плани щодо приїзду Майка в «Джойленд» зміняться. (З цими словами я показав картку головному слідчому, який майже на неї не глянув.) Я сказав, що подзвонив Енні від місіс Шопло перед тим, як виїжджати в «Джойленд»: наказав, щоб вона замкнула двері, викликала поліцію і сиділа вдома. Двері вона замкнула, та вдома не залишилася. І поліцію не викликала. Побоялася, що Гарді, коли побачить сині проблискові маячки, вб’є мене. Тому витягла з сейфа гвинтівку і поїхала за Лейном з вимкненими фарами, сподіваючись заскочити його зненацька. І заскочила. Відтак — МАТУСЯ-ГЕРОЙ.
— Деве, а як усе це сприйняв твій батько? — спитала Енні.
— Окрім того, що пообіцяв переїхати в Чикаґо й мити до кінця життя твої машини, якщо захочеш? — Вона розсміялася, але мій тато справді так сказав. — Він в порядку. Наступного місяця я поїду в Нью-Гемпшир. Відсвяткуємо разом День подяки. Фред попросив мене залишитися до того часу, допомогти йому підготувати парк до зими, і я погодився. Гроші мені не завадять.
— На навчання?
— Ага. Мабуть, відновлюся у весняному семестрі. Тато пришле мені бланк заяви.
— Добре. Ти повинен бути там, а не фарбувати атракціони й міняти лампочки в парку розваг.
— Ти ж приїдеш до нас у Чикаґо? — спитав Майк. — Перш ніж я стану занадто хворим?
Енні неспокійно ворухнулася. Він не сказав нічого.
— Обов’язково, — відповів я і показав на паперового змія. — Бо як інакше я зможу повернути оце? Ти сказав, що позичаєш його мені у тимчасове користування.
— Може, познайомишся з моїм дідусем. Якщо не зважати на його пунктик щодо Ісуса, він класний. — Майк скоса позирнув на маму. — Ну, я так думаю. У нього в підвалі є суперський електричний поїзд.
— Майку, твій дідусь, може, й не захоче мене бачити. Я втягнув твою маму у великі неприємності.
