— Деве, як його зупинити?
Спершу я думав сказати їй, хай знайде пристрій дистанційного керування, але під дощем і вітром вона могла шукати його півгодини і не знайти. Та навіть якби й знайшла, він міг розбитися чи лежати в калюжі, закорочений. Крім того, був кращий спосіб.
— Іди до двигуна! — закричав я. — Пошукай червону кнопку! ЧЕРВОНА КНОПКА, ЕННІ! Це аварійна зупинка!
Я проїхав у кабінці повз неї, помітивши, що вона в тих самих джинсах і светрі, що й напередодні, тільки тепер вони промокли наскрізь і прилипли до тіла. Без куртки, без головного убору. Вона збиралася поспіхом, і я зрозумів, хто її прислав. Наскільки простіше було б, якби Майк від самого початку зосередив увагу на Лейнові. Але Роззі теж його не запідозрила, хоч і знала його багато років. Згодом я дізнався, що Майк взагалі не підозрював Лейна Гарді.
Я знову піднімався вгору. Промокле волосся Лейна крапало чорним дощем йому на коліна.
— Дочекайся, коли я буду внизу!
— Що?
Я вирішив більше не напружуватися, бо слова відносив вітер. І міг лише сподіватися, що вона не вдарить по червоній кнопці, коли я буду нагорі. Поки кабінка злітала назустріч шалу бурі, знову спалахнула блискавка, і цього разу її супроводжував грім. Це немовби розбудило Лейна (може, так і було) — він підвів голову й подивився на мене.
Лейн роззявив рот, і звідти полилася кров. Він щось по-комашиному прострекотав, як цикада, що закопується в дерево. Його тілом пройшла судома. Ноги відбили короткий степ на сталевій підлозі кабінки. Потім застигли, й голова знову похилилася вперед.
«Будь мертвий, — подумав я. — Будь ласка, цього разу будь мертвий».
Щойно колесо знову пішло на зниження, у «Громовицю» влучила блискавка. На мить мені стало видно освітлену колію. «А могло й по мені шарахнути», — подумав я. Кабінку струсонув ще сильніший, ніж досі, порив вітру. Я тримався щосили. Лейн лопотів, як велика лялька.
Я глянув униз на Енні — на її обернене вгору бліде обличчя, на примружені від дощу очі. Вона стояла біля двигуна. Поки що все йшло непогано. Я склав руки рупором.
— Червона кнопка!
— Я її бачу!
— Почекай, поки я скажу!
Земля вже була близько. Я вхопився за перекладину. Коли покійний (принаймні я на це сподівався) Лейн Гарді керував важелем, колесо завжди зупинялося плавно, кабінки вгорі трохи коливалися. Я гадки не мав, якою може бути аварійна зупинка, але мусив невдовзі дізнатися.
— Енні, зараз! Натискай!
Добре, що я тримався. Моя кабінка зупинилася за десять футів від місця висадки і на рівні п’яти футів над землею. Кабінку перехилило вбік. Лейна кинуло вперед, голова й торс перевалилися через перекладину. Я автоматично вхопив його за сорочку і потягнув назад. Його рука гепнулася мені на коліна, і я, скрикнувши від огиди, скинув її.
Перекладина не піднімалася, тому я, звиваючись, виліз з-під неї.
— Деве, обережно! — Енні стояла біля кабінки й простягала вгору руки, наче думала мене зловити. Рушниця, з якої вона обірвала життя Гарді, стояла, зіперта на корпус двигуна.
— Відійди, — наказав я і перекинув ногу через борт кабінки. І знову спалахнула блискавка. Завив вітер, і колесо відповіло виттям. Я вхопився за металевий стрижень і вискочив з кабінки. Руки ковзнули на мокрому металі, і я впав. Піднявся на коліна, а вже наступної миті Енні силкувалася підняти мене на ноги.
— Ти як, нормально?
— Так.
Однак то була неправда. Світ плив перед очима, я був на межі того, щоб знепритомніти. Я схилив голову, сперся руками на коліна і глибоко дихав. Якусь мить я відчував, що от-от відключуся, проте потім усе почало вирівнюватися. Я знову випростався, обережно, не надто швидко рухаючись.
Під проливним дощем годі було щось роздивитися, але я певен, що Енні плакала.
— Я мусила його застрелити. Він же хотів тебе вбити. Правда? Будь ласка, Деве, скажи, що він хотів тебе вбити. Так Майк сказав, а…
— У цьому можеш навіть не сумніватися. І я був би не першою його жертвою. Він убив чотирьох жінок. — Я згадав роздуми Ерін про ті роки, коли трупів не було (принаймні їх не знаходили). — А може, й більше. Імовірно, що більше. Ми повинні подзвонити в поліцію. Телефон є у…
Я рушив у бік «Дзеркального особняка Містеріо», але вона вхопила мене за руку.
— Ні. Не можна. Поки що ні.
— Енні…
Вона впритул наблизила обличчя до мого, майже на відстань поцілунку, але про поцілунки тієї миті не йшлося.
— Як я сюди потрапила? Я маю сказати поліції, що до мого сина в кімнату вночі прийшов привид і повідомив йому, що ти загинеш на оглядовому колесі, якщо я не приїду? Майка не можна в це втягувати, і якщо ти мені скажеш, що я занадто турботлива матуська, я… я сама тебе вб’ю.
— Ні. Я тобі цього не скажу.
— То як я сюди потрапила?
Спочатку я не знав, що сказати. Не забувайте, що я сам був наляканий. Та тільки слово «наляканий» не підходить для опису того, що я відчував. Навіть близько не підходить. Я був шокований. Замість Містеріо я відвів її до фургона й допоміг сісти за кермо. Потім обійшов машину і заліз на пасажирське сидіння. На той час у мене вже зародилася ідея. Її перевагою була простота, тому я думав, що може прокотити. Я зачинив дверцята і витяг з передньої кишені штанів гаманець. Розгортаючи його, мало не впустив на підлогу, так мене трясло. Усередині лежало чимало папірців, на яких я міг писати, та не було чим.
— Енні, будь ласка, скажи, що в тебе є ручка чи олівець.
