спокусив мене з’їсти плід смоків ниці.
— Що ти зробив зі мною? — спитала я знесиленим голосом.
— А що? — химерна посмішка затанцювала у відсвітах семисвічника.
— Я побувала в раю.
— Хіба це погано, мій ангеле?
— Ти мені дав наркотик?
— Ні, щось краще. Фільтр.
— Що це?
— Отрута, — він глухо засміявся.
— Ти чаклун?
— Ні. Щоб збудити дику божевільну пристрасть, чак луни порушують душевну рівновагу. Після того настає порожнеча, спустошення. А я… Що ти зараз почуваєш?
— Дивне наповнення в тілі. Ніби я… вагітна.
— Не бійся, я берегтиму тебе, — він дістав десь із під фелона сиґарету і припалив од свічки.
Вагітність мені не загрожувала, але я чомусь пригадала ту жінку, яка народила чорта. З ріжками і ратичками.
— А ти священик самоправець, — сказала я.
— Хай буде так, — погодився він. — А що в цьому поганого? Думаєш, ми чинимо зло? Навіть якби це було так… то в кожних ліках є частка отрути. Добро само виробляє зло, бо без нього воно не існує. Так світло творить тінь, якої ніколи б не було без сонця.
Він опустився долі мене, і я затяглася його сиґаретою.
З думки не йшов отой знагла народжений чортик, який уявлявся мені не таким страшним, як його малюють. Я б його виносила залюбки. Зрештою, чим він гірший за шмар катих людинят, котрі брешуть, крадуть, жеруть як не в себе, смердять, не люблять ні ближнього, ні далекого… Якби він погодився мені служити, я нізащо його не спалила б.
Лячно, звичайно, проте як же цікаво і грішно.
— Отче, а сповідь? — спохопилася я.
— Ти пречиста, — сказав він. — За тебе я б запродав свою душу самому…
Мені здалося, що в ризниці знов блимнули вогники.
— Не треба.
— Дай… — він кинув недопалок у срібний ківшик. — Дай я оближу твого «носика». … Коли ми вийшли надвір, то від церкви Івана Богослова і від її осяйного хреста на землю вже падала довга тінь.
— Його не знайшли, — Притула винувато переминався з ноги на ногу біля каміна. — Двоє водолазів обстежили все дно навпроти вашого будинку, але… знайшли тільки одну сітку сороківку. Цей… Іванько, здається? — каже, що ваша. І більше ніякого сліду. — Їм тільки раків збирати, — злостиво сказала я.
— Яких раків?
— Тих, що вони мішками тягають із річки. На продаж.
Колись і біля нас один такий виринув у водолазному кос тюмі. Я спершу перелякалася, думала — крокодил. Тоді дивлюся, а в нього лантух із раками.
— Ну, навіщо ж ви так, Анастасіє Михайлівно? Хлопці працювали, як той казав, на совість. Все одно їм шукати, поки не знайдуть. Взавтра підсилимо команду, і якщо… — він зам’явся.
— Що? — спитала я.
— Якщо ваш чоловік загинув, то його неодмінно знай дуть, а якщо… — він знов затнувся, втупився своїми сон ними очицями в камін, наче хотів щось винишпорити в давно пригаслому попелі, і я чомусь подумала, що цей повільнюх страждає запорами. — А якщо не знайдуть, доведеться розробляти інші версії.
— Наприклад?
— Наприклад, самогубство. В такому разі ваш чоловік міг вийти з човна і зробити це де завгодно. Про вбивство я вже казав. Є ще варіанти, про які говорити рано. Почекаємо результатів завтрашніх пошуків. А тим часом подумайте…
Може, щось пригадаєте, може, щось помітили за ним… незвичне.
Від цієї помисливости мені стало маркітно. Здавалося, Притула не лише снував загадкові підозри у своїй кругленькій, як кавун, голівці, але й знав щось таке, у що не хотів мене втаємничувати. Не знаю, скільки б він ще огинався біля каміна, та я стомилась від власної чемности.
— Свої версії будуйте без мене, — сказала я. — Це ваша робота. А тут горе, та й годі.
— Справді… Пробачте.
Притула був такий спантеличений, що, вийшовши з веранди, витер об припоріжний килимок ноги, ніби ще тільки збирався зайти у дім. На нього навіть Трезор не загавкав.
Сів у свій драний «москвичик» — і за ним тільки знялася хмарка чорного диму.
Я зайшла в дім, коли в холі вже розривався телефон.
— Добридень, Серафимо.
— День поганий, — сказала я. — Мені не до жартів, Сергію, — чомусь вихопилося його мирське ім’я.
