якою завжди приховується таїна, і через півтори тисячі років навіть фотомайстри користуватимуться такою ширмою, але зараз не про них мова, зараз мова про іконо стас, який згодом замінив чорну завісу і в якому є Царські Ворота, що ведуть у Царство Небесне, тобто до вівтаря, до святая святих, куди заходити всім суворо заказано, окрім священнослужителів, і ось він переді мною, цей іконостас з неодмінним Деїсусом молінням, на якому зображено Спасителя з Його Матінкою та Івана Хрестителя, що вкляк перед ними, але мені досить одного погляду, аби завва жити, що цю сцену найвищого моління зовсім недавно намазав якийсь місцевий маляр самоук, коли безбожники раптом усі, як один, стали глибоковіруючими і мусили спішно поновлювати з колгоспної комори церкву, — тому на десниці Спасителя великий палець стулений пучкою не з підмізинним, а із середнім перстом, ніби Всевишній зібрався дати комусь добрячого щигля. Але суть не в тому, я тільки хочу сказати, що саме під цією десницею священик проводить крізь Царські Ворота жінку із сонця, проводить її так урочисто, як колись первосвященик провів маленьку Діву Марію до святая святих, куди й сам не мав права заходити більше як раз на рік; він проводжає її до вівтаря, де сховані од людського ока престол і жертовник; він, як дикий язичник, бере цю жінку, цю грішницю, за її шовкові півкулі, що сходяться в гаряче сонячне коло, й садовить на престол, де за спинку слугує мені бронзовий семисвіч ник, а потім не витримує і широко, але ніжно цілує мене у відкритий рот.
— Перевдягніться, отче, — кажу я.
— Заплющ очі.
— Тут і так морок.
Однак я слухняно примружую повіки і крізь вії бачу, як він поверх теніски й джинсів зодягає світлий підризник, а потім розшитий золотом фелон. Мені подобається, як отець Серафим по чоловічому розпускає волосся і натягує на голову не буденну шапочку скуф’ю, а високу оксами тову камілавку.
— Уже можна дивитися?
— Ні, потерпи.
Авжеж, він ще накидає на себе єпітрахіль — широку і довгу стрічку, що звисає у нього з плечей по обидва боки, — без єпітрахілі священик не береться до жодного дійства.
Потім він підходить до різьбленого столика тумби, що, власне, і є жертовником, — на ньому стоїть темна срібна чаша на високій ніжці, такий же срібний ківшик, вазочка дискос і гарнюня фігурна лжеця — ложечка… Він відчиняє в жертовнику дверцята, дістає звідти синю, як сапфір, карафку, тоді наливає темного трунку в чашу і в ківшик.
Бере в одну руку чашу, у другу лжецю і підходить до мене.
— Відкрий ротик.
— А очі? — питаю я.
— Вони в тебе й не закривалися, — каже він і, набравши у лжецю напою, пропихає мені його в рот, як маленькій дитині ліки.
Я довго тримаю той трунок між язиком і піднебінням, вслухаюся в смак, що схожий на присолений мед і трохи відгонить чи то сирими грибами, чи… спер… мою першу лжецю причастя я ковтаю без найменшої огиди й тільки потім питаю:
— Що це?
— Кров кажана, — каже він.
Проте й після цього я зовсім не бриджусь і слухняно відкриваю рот, коли він підносить до моїх вуст другу лжецю.
— Ще…
— Подобається? — він вкладає у мою руку чашу, а сам відходить до жертовника, бере ківшика й теж відпиває невеличкий ковток.
— Чому кажана? — питаю.
— Бо нам потрібні крила, щоб перелетіти ніч. Його кров запалить нашу з тобою кров.
Зненацька я вся зіщулююся. Лівобіч од мене у мороці ризниці спалахують два гострих вогники. Очі… щура?
Нічого так не боюся, як цієї пацючні і її бридкого писку.
Видно, звикло жирувати в коморі — тепер скаженіє у церкві од голоду. Я ще не перевела подиху, як щось загриміло в жертовнику, і він затремтів.
— Не бійся, там умонтовано холодильник, — сказав він. — А ти що подумала?
Вогники тим часом погасли.
— Тут водяться щури?
— Ні, звідкіля ти взяла?
— Мабуть, мені привиділось.
— Можливо. Але зі мною ти не повинна нічого боятися.
Він підходить до мене, схиляється, знов цілує корот кими дотиками, але широко й спрагло, наче ловить губами дощові краплі, відтак кінчиком язика шукає вологу в моєму роті. Йому бракує того липкого нектару, що ще дужче роз’ятрює ненасить, він знімає з мене зміїний пасок, накла дає руки на мої стегна, і вони, його руки, налиті маґнетич ним теплом, підіймаються вгору разом із чорним шовком, разом із моїм ліфом, і, зрозумівши його, я нахиляюся так, що одна моя грудь верхівкою опускається в чашу, а друга у ківшик, і потім він припадає до моїх сосків, спиваючи з них присолений мед, що пахне спер… спершу грибами, тоді моїм тілом і молоком, якого ніколи не носила в собі, та ось воно струменіє у нього, бо чого ж так болісно набубнявіли мої майже дівочі дієчки, а на коричневих кружалах напнулися жили.
Однак йому мало і мало, він накладає руки на мій стан, вони поволі опускаються вниз, і трусики під його тремтли вими долонями, скручуючись у змійку, лоскітно повзуть стегнами до колін, потім нижче і нижче; він бере ківшик і проливає тоненьку цівку в рівчачок між моїми грудьми — таку холодну, що, поки вона стікає животом у моє пониззя, я здригаюсь, тамуючи зойки, та він уже спиває, спиває ту цівку, ловить її губами від початку до краю, переймає язиком уже там, у моєму осерді, на вістрі мого блаженст ва… і тоді настає та ніч, в якій я більше нічого не бачу, тільки чую шелест невидимих крил — не кажана і не ангела, то мої власні крила несуть мене крізь безмежну ніч відстані й часу до початку світу, бо я опиняюся в залитому сонцем едемськім саду, та я ще не є собою, я тільки часточка чоло віка, його ребро, яке ХТОСЬ виймає із тіла й робить із нього мене, щоб потім я, чоловічиця, повсякчас прагла злиття з отим тілом, тож не моя вина в тім нестримнім бажанні, гріх оселено в мені від самого початку, й ось я, гола голісінька, походжаю в райськім саду з чоловіком, не бачучи його наготи, аж поки на підмогу мені не приходить змій анциболот.
То не яблуня була, то було фіґове дерево, смоківниця, з якої я скуштувала плоду і дала йому, чоловікові, а коли ми прозріли, то побачили свою наготу і схвилювалися дуже, та ще більшим було хвилювання, коли ми робили собі опояски з лапатого смоківного листя й чіпляли їх одне одному на стегна, аби затулити те, що уздріли, — ставали по черзі на коліна, дивуючись, чому ми такі різні, і там таки, під тим деревом посеред саду, під смоківницею, зляг лися в єдине тіло, я, чоловічиця, стала плоттю від плоті чоловіка, як і замислено було НИМ від самого початку. І коли я знемогла, то знову запала ніч, яка поволі роз сіялася до церковного мороку. Я лежала горілиць біля престолу, наді мною горів семисвічник, і в його відблисках мінилося обличчя не чоловіка, котрому я ладнала смоків ний опоясок, а того, хто
