— У тілі гріха немає, — сказав він. — Весь гріх у душі, якій підкоряється тіло.
— Я грішниця, грішниця… — повторювала я і не знаю, що приємнішим було мені в цих словах, — чи легкий присмак самокатування, чи те, що я не свята.
— Для того церква й запровадила таїнство сповіді, себто покаяння, щоб ми спокутували гріхи. Я завжди готовий тобі прислужитися…
Він несподівано поклав трубку.
А через день подзвонив знову.
— Ти готова?
— Не зовсім.
— Чому? Може, тобі привезти «Канон покаянний»?
— Що це?
— Молитви для тих, хто сповідається.
— Ні, отче, — я могла називати його просто Сергієм, але звертання «отче» посилювало приємне хвилювання. — Треба ще днів два зачекати. Я… я розбила носа.
На якусь хвилю у трубці запала пауза, потім він сказав незворушно:
— Я лікую ще й не таке.
— Накладанням рук? — спитала я.
— Ти смієшся?
— Ні, я так хочу.
— Тоді так і буде. Післязавтра зможеш?
— Що у нас післязавтра? — спитала я. — Середа. Це не двунадесятий день? — мені кортіло його ще трошки подражнити.
— Ти не вгадала, — холодно сказав він. — Саме тому я прийматиму тебе лиш одну. Заїду о дванадцятій… Де краще почекати?
Я пояснила, де в нашому лісі наїжджені глухі путівці.
А в середу перебрала увесь свій верхній і нижній гарде роб, перш ніж прикинути, у що зодягтися. Отак завжди: що більше в тебе ганчір’я, то важче на чомусь зупинитись, аби виглядати по людському. А ще коли виряджаєшся до церкви… Зрештою я зодягла чорну вечірню сукню, хоч надворі стояв ласкавий червневий полудень. Ніжний китайський шовк злегенька просвічувався, але трусики теж були чорні, до того ж трохи вище від них увагу відво лікав ефектний шкіряний пасок, — округлий, з блискіткою, він нагадував змію і так, як змія, оповивав мій стан.
Я сказала Іванькові, що мені треба в містечко, а сама пішла не на трасу, де можна було зловити попутку, а до ґрунтового путівця, наїждженого рибалками через сосняк аж до річки, і невдовзі побачила його сірий «опель».
Він одчинив дверцята, не виходячи з машини, — косич ка, теніска, джинси, — та коли я сіла поруч, отець Серафим ґалантно, так, як і вперше, взяв мою руку, але притулився губами не до зап’ястя, а до кінчиків пальців. Потім узяв вказівний окремо і поцілував його в пучку.
— Це той? — спитав загадково.
— Котрий? — не зрозуміла я.
— Ти все забула, — він запалив свій «кемел», зітхнув димом і ввімкнув передачу. — Ти забула нашу телефонну розмову. — І впала у ваших очах?
— Так, упала з неба, — сказав він. — Судячи з твоїх кіс — із самого сонця.
Я цей комплімент оцінила і щиро віддячила:
— Ні, отче, я нічого не забула. Тепер я вірю, що ви й на відстані можете розбудити камінь.
— Ти не схожа на камінь.
— Схожа, — сказала я. — На той камінь, що так повільно летить угору, але швидко падає вниз.
Він подивився на мене з награною підозрою.
— Ти де навчалася?
— Я? В академії мистецтв.
— Видно, — сказав він. — Ти що, художник?
— Ні, у мене немає професії, — відверто зізналася я. — Закінчила мистецтвознавчий факультет, який дає позірні знання й сяку таку ерудицію, та не дає спеціальности.
— Навіщо ж туди вступала?
— Дурна була. А чоловік улаштував, бо мав там багато друзів.
Я не сказала, що Нестор обрав академію, аби й там тримати мене на очах, а щодо професії, то я йому, власне, такою й була потрібна. Домашньою.
До Гострої Могили було кілометрів десять, і незабаром ми в’їхали в село, де за широким вигоном, окупованим гусьми та індиками, виднів храм Івана Богослова. Того святого, котрий запевняє нас у своєму Об’явленні, що з небес на землю скинутий був змій великий, вуж стародавній, що зветься диявол і сатана, що зводить усесвіт, і скинутий він був додолу, а з ним і його ангели були скинуті. А коли змій побачив, що додолу він скинутий, то став переслідувати жінку…
Чи так, отче?
Це була скромна церковиця, що й справді стояла на дубових палях, — із перечорнілого дерева, занедбана тими часами, коли тут гніздилася колгоспна комора, і лиш новий хрест сяяв на ній під червневим полудневим сонцем, бо старий був зірваний ще до того, коли тут почали зберігати збіжжя, а новий аж горів під сонцем, і ось до цього храму вже заходить жінка із сонця, як каже Іван Богослов у своєму Об’явленні, тобто жінка, зодягнена в сонце, і сам священик одчиняє перед нею церковну браму, заводить її — ні, не в притвор, де мусять стояти грішники й оглашенні, — а веде на середину храму, відтак проводжає до іконостаса, який відгороджує од усіх прихожан вівтаря, святая святих, ховає від них Царство Небесне, бо ще в четвертому сторіччі святий Василь Великий сказав, що натовп богомольців заважає священнослужителям зосередитися під час творення таїнств, тож треба їх якось відгородити од вівтаря, — міркував святий Василь Великий і наказав напнути між середньою частиною храму і вівтарем завісу, тобто протяг ти… ширму, авжеж… звичайнісіньку чорну ширму, за
