— Усе це так, Анастасіє… Михайлівно, — співчутливо погодився опер. — Однак для нас тут існує, як той казав, визначена процедура. Поки немає тіла… до речі, водолази зараз приїдуть… ми взагалі не можемо говорити про заги бель як таку. Це — перше. І друге: якщо вони його знайдуть, то все одно доведеться з’ясовувати, за яких обставин заги нула людина. Чи це нещасний випадок, чи…
— Що? — гостро спитала я.
— Ну, ніхто ж не бачив, що там скоїлося. Тобто ми з вами не бачили. То чому ж ви думаєте, що сталося саме це? — Притула пильно подивився на мене, і його безбарвні, водяві очка загострилися хитринкою.
— Я вже пояснювала.
— Так, а ви не думали над тим, що у вашого чоловіка могли бути недруги, вороги?.. Що хтось міг бажати його смерти? Ні? А нічна річка, скажу я вам, — це ідеальне місце для… ідеального вбивства. — Він ледве не потер долонь ками, такий був задоволений своєю вишуканою фразою, та враз спохопився. — Але ми з вами, Анастасіє Михайлів но, далеко зайшли, пробачте. Може, ваш чоловік живий здоровий. Всяке могло трапитися, тут діло непевне. Може, човник прибився до одного берега, а він до іншого.
— Мені не до жартів, — сказала я.
— А я не жартую, боронь Боже! Я вас заспокоюю.
— Дякую, нехай би так і було, як ви кажете… Але хто випливе у ботфортах і ватянці?
— Так, це майже неможливо, — погодився Притула. — Позаторік саме так утопився найкращий плавець нашої рятувальної станції Кость Дудник. Теж рибалив уночі там таки біля рятувальної станції на міському пляжі й не повернувся. Коли його знайшли скоцюрбленого під водою, то один чобіт був наполовину стягнутий з ноги. Мокрого чобота й так важко зняти, а то, уявіть собі, під водою, у паніці. Однак у житті, як той казав, всяке трапляється.
Буває, що чоловік і сам… з мосту та в воду. — Притула знов загострив на мене сонливі оченята.
— Ви хочете сказати…
— Не будемо гадати, Анастасіє Михайлівно. Ви напи шіть те, що я вам сказав, а потім, якщо не заперечуєте, пройдемо до річки. Якраз і водолази над’їдуть. Ви ж приб лизно знаєте, де він ставив сітки?
— Приблизно, — сказала я. — Навпроти нас. Біля русла.
Але я б не хотіла… дивитись, коли…
— Розумію.
— Там стоїть човен на березі… Вітер дув прямо з того боку. Думаю, що навпроти човна й треба шукати. Ближче до русла.
— Логічно, — сказав Притула. — А після того, як човна прибило до берега, його ніхто не чіпав?
— Ні, а навіщо?
— Ну, мало чого. Випливти, хоч одним оком глянути зверху.
— Страшно. Ви не уявляєте, як це все страшно, — сказала я.
— А цей… карлик?
— Він такий боягуз.
Коли я закінчила писати пояснювальну заяву, Притула уважно переглянув обидва аркуші й сховав їх у течку.
Загавкав Трезор. Ми вийшли надвір. Я знала, хто мав приїхати, та коли побачила в одного з чоловіків акваланґ, мені зробилось недобре. Жовті балони різонули по живому — це був ще один зримий, матеріальний доказ того, що сталося. Доказ, який до фізичного болю загострював усвідомлення: нема…
Я, мабуть, так зблідла, що це помітив Притула.
— Вам погано, Анастасіє Михайлівно? Тоді залишай теся вдома, краще приляжте. Якщо буде потрібно, вас покличуть.
— Вам усе покаже Іванько, — спроквола мовила я. — Він там, біля річки…
Я зайшла в дім і лягла на дивані в холі.
Мене морозило. Навіть од вичахлого каміна тягло холо дом.
Я загорнулася в плед, заплющила очі… І знов побачила його. Не вуж — то змій виповз учора з моєї сумки, змій спокусник, диявол, перед яким не встояти жінці, як не встояла вона перед ним ще на початку світу. Бо побачила, що дерево добре на їжу, і принадне для очей… і взяла з нього плоду та й з’їла…
А все почалося з того телефонного дзвінка. Я ще не донесла трубку до вуха, та вже відчула, хто дзвонить.
Зумисне не подала жодного звуку, чекала, поки обізвуться по той бік дроту, проте він також мовчав. Ми мовчали отак кілька хвилин, і від слухавки струмувало таке тепло, що лоскотом пробирало все тіло, той лоскіт клубочком зби рався десь у пониззі живота і вібрував там сласною нестер пучістю.
— Тобі добре? — спитав він.
— Та а ак, отче.
— Тоді торкнися себе… де тобі найкраще.
Я послухалась, і пальцями пробіг трем.
— Що ти чуєш?
— Те е бе, — застогнала я.
— Як ти мене чуєш?
— Глибоко. Ще… ще…
Сласний лоскіт переріс у гострий свербіж до знемоги… і ось той клубок, що всотав у себе кожен мій нерв унизу живота, здригнувся від останнього спазму, і його полоснуло гостре, як полум’я, лезо, — його розітнув отой полум’яний меч, що Господь поставив його разом із Херувимом біля входу до раю, щоб сей меч, обертаючися, стеріг дорогу до дерева життя.
— Я грішниця, отче.
