аби тепер застерегти яку небудь зміну. Хіба що моя власна голівка, відлита в бронзі, потьмяніла ще дужче, подекуди взялася прозеленцем і так припала пилюкою, що на лобі можна писати пальцем. А он я у повен зріст — із білого мармуру, ну хай поки що з ґіпсу, але ж білесенька, як лебідка, тільки без пір’ячка, в чім народила матуся свічуся розкішними тілесами, на які не вистачить усіх чоловічих ребер.
Я вимкнула світло і вийшла надвір, де біля ґаражної брами стояв мій вірний ключник Іванько.
— У мене для тебе є щось смачненьке, — я тримала в руці пластиковий пакет з продуктами, об який уже тикався носом Трезор. — Іванько не голодний, — сказав карлик.
— Хіба я кажу про їжу?
— А про що? — його очі під бриластими, круто навис лими надбрів’ями закрутилися, мов заведені коліщатка.
— Зайдеш, то й побачиш.
— Приїжджав Притула! — гукнув уже мені навздогін Іванько. — І що він хотів?
— Вас.
— А ти що сказав?
— Що ви сіли на мітлу й полетіли.
— А він?
— Повірив одразу. Це, каже, на неї схоже. У Києві, каже, якраз і є Лиса гора, причому не одна, каже, а дві. Одна на Подолі, а друга там, де Батиєва гора, на Солом’янці. Але ти впевнений, питає Притула, що вона полетіла не на коцюбі, а на мітлі? Впевнений, каже Іванько, отако держака встромила між ноги, і тільки смуга за нею лягла.
— Куди куди встромила держака? — засміялася я.
— Ну, куди ж… — розгубився карлик. Він уже замкнув ґаража і ковиляв за мною. — Іванько ж не бачив, бо воно не було так насправді.
— Але ж Притула повірив?
— Одразу! Він, мабуть, той… — карлик приклав вказів ного пальця до скроні і так покрутив, наче заґвинчував нігтем шурупа.
Я відімкнула вхідні двері (цих ключів ми не доручали Іванькові) і, зайшовши до веранди, виставила на стіл дві бляшанки оболонського пива.
Його очі розкрутилися в інший бік, аж замиготіли білки.
— Це обидві Іванькові?
— Ну, Трезор же, здається, пива не п’є?
— Бо ніхто не дає, — сказав карлик.
— Тільки дивись не сп’яній. Бо ще й нас тут з тобою вночі покрадуть.
— Кого — Іванька? — аж стрепенувся він. — Та Іванько… ви ще погано знаєте Іванька! Він їм знаєте… що? — його рука пірнула в кишеню широких штанів, і карлик вихопив звідти тонке довжелезне шило. Я не встигла й кліпнути, як він, змахнувши рукою, миттєво приставив його мені до живота.
Чортеня, що сиділо під серцем, похололо й затрусило моїми жижками: ще б трохи — і вістря пронизало б йому тім’я.
Карлик хрипко і лячно зареготав.
— Ти що, здурів? — сердито спитала я.
— Страшно, еге? А ви кажете, вкрадуть… Та Іванько не з того десятка, щоб когось боятися. Іванько їм як дасть!
— Давай кому завгодно, тільки на мені не показуй. Бо віддам пиво Трезорові. — Іванько більше не буде, — похнюпився він і сховав шило назад у кишеню.
— Ти там собі нічого не проколеш? — пом’якшала я.
— Ні… — він ще нижче опустив очі.
— Дивись мені, бо ще сам заколешся.
Отак завжди: Іванько сам щось вигадає на свою голову, навіє, а потім тремтить від власних фанаберій. Усі його побрехеньки завжди пов’язані з якимись льохами, скле пами, мерцями, гробницями, — де він їх тільки бачив? — ну просто якийсь некроман, що вдає із себе заледве не чаклуна. Не дарма ж десь видивився й отого журнальчика зі статтею про… чудодійну силу отця Серафима.
— А крім Притули, до нас більше ніхто не приїжджав? — спитала я.
— Ні, ніхто. — Іванько вже затис в обох руках по бляшан ці пива і думав, як йому швидше чкурнути.
— Може, ти десь ходив із дому?
Він похитав головою.
— Тільки до річки. Але звідти чути, як хтось приїде.
Я зрозуміла, що він досі виглядає Нестора. На річці.
Ми уникали розмов про нього, але це постійно було між нами, воно просто висіло в повітрі. Мені здавалося, Івань ко побоювався, що коли небудь я надумаю його здихатись, а тому так затято переконував себе (і не тільки себе), що Нестор живий і незабаром повернеться.
Узявши ще дещо із їжі для себе й Трезора, він пішов у фліґель, а я ввімкнула ґазову колонку й приготувала ванну.
Серед стонадцяти пляшечок, слоїків, тюбиків з парфу мами, що подвоювалися на дзеркальній поличці, в око чомусь упала маленька порцелянова баночка без жодного напису, яку нещодавно, під час однієї зустрічі в лісі, дав мені отець Серафим. Пригадую, я поскаржилася йому на безсоння, і через день другий він запропонував мені сно дійне, яке сам зготував на цілющих травах.
— Заснеш сном праведника. І, можливо, побачиш мене уві сні, — сказав він.
Я тоді ще відразу відкрутила накривку і здивувалася: це була не рідина, не порошок, а густа жовто зелена мазь, схожа на фітокрем.
