Я також підійшла ближче, намагаючись не наступити на якого небудь вужаку чи жабу, що чемно повзали під ногами, поблискуючи цікавими очицями.
Відьма була така стара, що на її лобі від зморщок утворилася гармошка, а на запалому лобкові волосся також давно посивіло й вилиняло, ніби його побила міль. В одній руці вона тримала запалену, як смолоскип, мітлу, а другу занурила в чашу ковчег, схожу на церковний дискос, яку вона затискала між кістлявими, гострими, як лікті, коліньми.
— Анци анци болот болот, ай є є є! — верещала вона зовсім молодим голосом. — Хар, хар, сабат, сарайє Леонард!
— Леонард! Леонард! — підхопив натовп. — Хар, хар, айє!
У відьминій чаші ковчезі спалахнуло синє полум’я, і з нього вискочила метка чорна вивірка, яка в усіх на очах почала швидко рости в ореолі блакитного сяйва, випаро вуючи дивовижний запах — гидкий та жаданий, болотно отруйний, зате дражливо знадливий. І ось воно, це шуте мале білченя, виростає у величезного рогатого цапа, а між тими рогами тремтить синя синюща блискавиця, зламана в гебрейську літеру «шин». Тепер уже ні в кого немає сумніву, що це метр Леонард, й осатанілий на радощах натовп волає аж до небес, дехто навіть злітає вгору на коцюбі чи мітлі, а молоденька «швабра» так низько зробила коло над метром, що черкнула піською вогненний вер шечок літери «шин», і в повітрі до всього запахло ще й смаленою вовною хтивої вівці.
Тим часом цапидло звівся на задні ноги, і я побачила, що це доволі вродливий чоловік із чорною, зовсім не цапиною борідкою і трохи розкосими сірими очима, що так пасують до смаглявого лиця. Він також був голий, тільки підперезаний широким поясом, зшитим із зміїної шкіри, з якого звисали золоті дзвонові калатала якраз такої довжини, щоб трохи прикривати його жеребчика. Якоїсь миті здалося, що метр упізнав мене і навіть підморгнув, але то могло бути грою збудженої уяви, бо вже за хвилю він згідно з усіма міжнародними правилами і канонами шабашу низько схилився, ніби вклоняючись добірному товариству, а насправді виставив свій анус для поцілунків.
Тут знову пролунали збуджені вигуки, завчасні цмо кання, плямкання, сьорбання, смоки, і позад метра утворилася така тіснява й штовханина, що не протовпитися. Якимось дивом першою біля його ануса опинилася доскоцька сімнадцятка з кумедною бородавкою на крильці носа, та, що прилетіла на швабрі (я завважила, як вона хвицнула ногою навіть стару сиву відьму), і, примруживши стуманілі очі, припала губами до отвору. Отак, либонь, сарака й зомліла б, але її сердито відштовхнув лисий жадібноротий чоловічок з витатуюваним на грудях депутатським значком, на якому були виколені навхрест виделка і лжеця. «Швабра» облизалася по лисячому, дотягуючись кінчиком язика аж до бородавки на носі, і я лиш тепер додивилася, що то не бородавка, а прикольна сережка.
Найчудніше ж було спостерігати за моїм знайомим цапом, у якого недавно виросли такі довгі роги, що тепер вони заважали йому припасти губами до жаданого місця, і він кумедно тицявся писком не туди, де треба, як той бичок біля вим’я, котрому начепили «їжачка», аби не виссав корову. Зрештою, потерпаючи, щоб не поранити метра, він наосліп цмокнув мішечка, який звисав трохи нижче мішені.
Я терпляче перечекала ненаситну чергу і теж підійшла, для зручности опустилася на одне коліно і тільки но потяглася вустами до брунатної цятки, як метр нагнувся ще дужче в попереку, і його повисла голова акробатично вигулькнула з поміж ніг, донизу чолом, й подалася губами мені назустріч. Це був один з найориґінальніших поцілун ків у моєму житті, жаль тільки, що ніхто й не помітив, як він вирізнив мене з натовпу.
Але все ще було попереду. Наставав час обрати царицю шабашу. Метр поважно усівся на приготований трон, і ротаті цілушки одна поперед одної заспішили показати йому всі свої принади. Вони готові були вивернути себе аж до гландів, ці незаймані лише в одному місці вертихвіст ки, адже царицею могла стати лиш та, котра ще не втратила цноту.
У «швабри» взагалі здали нерви. Вона пальцями розту лила себе перед метром, та він тільки зморщив носа, тоді вона повернулась до нього задом й, розставивши ноги, нагнулася, ніби тепер уже він мав цілувати її в те місце, яке, я певна, теж давно було не дівочим.
Та він туди і не глянув, а, зійшовши із трону, простягнув руку й рушив прямо до мене.
— Отч… — затнулась я і розгубилася вкрай. — Ви ж…
Я… я не дівчина.
— Ти пречиста, — сказав він і взяв мою руку.
Я сором’язливо нахилила голову, напускаючи на облич чя волосся, щоб не видно було, що мені вже під тридцять.
Але хто міг перечити самому дияволу?
— Розпочинаємо! — врочисто оголосив він і підвів мене до чималого прямокутного столу, який правив тут за жертовник і вівтар водночас. — Спершу окроплення!
Стара сива відьма притьмом вирила руками, схожими на курячі грябці, ямку в землі.
Метр, подзенькуючи золотими калаталами свого опояс ка, видобув з поміж них таке саме, тільки живе, й оросив ту ямку золотим дощем. Після нього вся відьмобратія почала пускати туди веселі струмені — пружні, прямі, косі, дугасті, довгі й короткі, чоловічі дзюркасті й жіночі шипучі, аж ямка взялася таким пінистим шумовинням, наче в неї лили шампанське.
Мій знайомий рогань, наприклад, робив це криво, як кастрований бик, а «швабра» сімнадцятка чомусь підні мала при цьому праву ногу, ніби була не сукою, а достемен ним псом. Лисий чоловічок з витавруваним на грудях депутатським значком (перехрещені виделочка й лжеця зігрівали його серце) — той тримав своє тонке кропилно двома пальцями, як цигарку, і намагався влучити не лише в ямку, а й «швабрі» на ногу.
У старої сивої відьми, котра робила це, як мужик, не присідаючи, взагалі все текло по обвислих стегнах і, слава Йому, Демону Волі, не потрапляло в ямку, з якої відразу ж усі почали окроплюватися. Особливо завзятими тут були молоді відьмочки, котрі вмочали руки по лікті, а потім трусили ними над головою, розбризкували дощик і, спрагло, по риб’ячому зіпаючи ротами, ловили його краплі.
Але настала й моя черга: тепер він у всіх на очах мав здійснити наді мною таїнство пекла — дефлорувати, тобто зробити жінкою. І тут — досі сама собі не вірю — мене вперше охопив страх. І сором. Я дівчиною цього зовсім не боялася і не соромилась, а тут тіло моє аж корчі звели від жаху, і я з усіх сил стулила ноги. Ще й тоді, коли він узяв мене напівпритомну на руки й поклав на жертовний стіл, я не могла повірити, що зараз відбудеться це… Та воно відбулося.
Мене пронизав такий біль, ніби він засунув туди розпе чене золоте калатало, що теліпалося на його опояску. Вихо дить, я справді була дівчиною й тепер прощалася зі своєю цнотою. З під моїх стиснутих від болю й сорому повік покотилися сльози. Трохи згодом я таки відчула сласне блаженство, та, розплющивши очі, зумілася знов — із моїх ложесен стегнами розтікалася моя свіжа, моя розпочата кров.
Метр Леонард стояв уже біля столу жертовника і жмутом трави витирав червоні плями на золотих калата лах. Потім пожбурив тим віхтем у натовп, миршавий чоло вічок з виколеними біля серця лжецею і виделкою, хоч як це дивно, підскочив вище за всіх, першим ухопив його обіруч і став жадібно їсти, залишаючи на своїх тріснутих заїдах червоні сліди.
— Дайся на стрим! — суворо гримнув на нього метр. — Ти не на фуршеті, дочекайся чорної меси! Їдець присоромлено опустив трав’яного віхтя, але не викинув.
— Несіть причастя! — звелів Леонард.
По цій команді всі стали підходити до столу і класти на мене хто зерна, хто дикі грушки, хто пирога чи коржика або й таке, чому я навіть не знала назви. «Швабра», наприк лад, поклала мені на ліву грудь маленького засушеного язичка — чи не жаб’ячого; знайомий цап примостив на розболене місце рябеньке совине яєчко; стара сива відьма, противно хихикаючи, поцілувала мене в живіт й зашамкала так, щоб ніхто не почув:
— Якщо вдасться народити, то назвеш його Нікубом.
Не забудь, чула? Нікуб. — І поклала на живіт довгенького хвостика чи то чорної редьки, чи, може, й щура.
Найориґінальнішим був, як завжди, лисий миршачок: він тільки ткнув у мене порожньою жменею і, впевнений, що того ніхто не помітив, прошепотів:
