— Як же його пити? — спитала я.
— А навіщо пити? — він був задоволений моїм здивуван ням. — Перш ніж лягти в ліжко, ти вимастиш усе тіло, гарно розітреш, як розтираєш звичайний крем, і — люлі.
Я понюхала мазь — пахла вона приємно, хоч трохи солодкаво нудотно, як пахнуть східні олійні парфуми.
— Але спати треба самій, — сказав він.
— Я й так переважно сплю сама. І вже давно.
Це була правда, однак я довго не наважувалася скорис татися цією маззю, побоюючись подразнення шкіри, якоїсь алергії або й чогось гіршого. Коли маєш справу з таким скарбом, як власне тіло, то ліпше не ризикувати. Одного разу отець Серафим поцікавився, чи я вже випробувала його снодійне, і я, щоб не образити його, сказала, що сон мій тепер налагодився, очевидно, завдяки… сонячним ваннам на ліщиновій галявині. Він залишився задово леним, але попросив за першої ж нагоди неодмінно скорис татися ліками, в які він уклав усю душу.
Поки я ніжилась у гарячій ванні, кілька разів дзвонив телефон. Про вовка помовка… Нехай трохи понервує.
Відверто кажучи, мені не хотілося ні з ким говорити. Було не до того. Тим більше після такої зустрічі з опікуном дитя чих сердець. У мене також дитяче серце. Для всіх відкрите і незахищене. Воно зовсім не дослухається голосу розуму, і тут уже нічим не зарадиш. Воно постійно хоче казки, а цей пісно прісний світ підсуває йому таблицю множення…
Ось і тепер, коли телефон знов озвався вимогливими протяжними дзвінками, це серце ледве не задихнулося від раптової гадки: а що, коли це дзвонить зовсім не той, про кого ти спершу подумала? А що, коли це дзвонить в і н?..
Я вискочила з ванни і, залишаючи за собою мокрі патьоки та сліди босих ніг, кинулася через хол до телефону, вхопила трубку, але там уже чулися тільки короткі гудки, як це й буває здебільшого, коли поспішаєш на запізніло почуті дзвінки, потерпаючи, аби вони не замовкли. Я поклала трубку й так і стояла гола над телефоном, чекаючи, що він знов обізветься, і водночас боячись того дзвінка, який не віщував нічого доброго. Але — ні. Той, хто так довго сюди добивався, здається, втратив усяку надію…
Я зодягла махровий халат і, перевіривши, чи замкнені вхідні двері, піднялася на другий поверх у спальню, де на приліжковій тумбочці стояв паралельний телефон. Однак він мовчав. А я відчувала, що тепер не засну ще довго.
Особисто для мене найкращим снодійним є телевізор, і, вже лежачи в ліжку, я взяла на тій же тумбочці з телефоном пульт.
Наше телебачення цікаве тим, що вечірньої пори, за мість «на добраніч дітям», крутить сороміцькі фільми з відвертим міньєтом і матючнею, а нічні програми нашпи говує мультиками і політикою. Щоправда, цього разу абсо лютно всі канали в нічних випусках новин смакували педофілією американських католицьких пастирів, які пере трахали чи не всіх своїх семінаристів і служок, а також — трохи менше — пошпетили попа московського патріархату, котрий під ширмою доброчинности збирав безпритульних діток сиріт начебто для відправлення за кордон на лікуван ня, а насправді для використання їх як донорів у транс плантаційних операціях. От цьому підерові я б і сама відкрутила яйця.
Порівняно з героями останніх теленовин мій душпастир отець Серафим — не свавільний самоправець, а святий великомученик і чудотворець, чиє преподобне серце спов нене віри, любови й смиренства. А ці підери, цей дітопро давець з московського патріархату так розтривожили мою душу, що звели нанівець снодійну силу телевізора, мого єдиного заколисувача.
Я його вимкнула, проте у спальні так і зависло якесь мертве голубе світло — тремтливе й холодне, воно тисло навіть на заплющені повіки і не підпускало сну, зате ще дужче роз’ятрювало думки, які тепер обсідали мене денно і нощно, але вночі особливо, бо я не звикла залишатися ночами сама в цьому захованому між лісом і річкою бу динку. А тут ще така тривога привидом блукає услід за тобою, і він, цей привид, лягає навіть, неначе коханець, у твою постіль, та замість любови, як той імпотент ревни вець, починає дурні розпитування: як? чому? навіщо? для чого? коли?
Минув ще якийсь час, поки я, нарешті, зрозуміла, що те мертве світло проникає крізь відсунуту штору вікна, і коли підвелася, щоб запнути її, то побачила в небі срібну літеру «С». Трохи затемнений усередині, старий місяць був на спаді у своїй останній чверті, але світив ще дужо й завзято, його промені проникали в мене, як намаґнічені нервові волокна, вони просто всотувалися в мою кров, і раптом прокинулася якась невиразна, ще невловима, але гостра до болю думка, пов’язана з оцим старим місяцем четвер таком.
Що? Що?
Я наглухо відгородилася від нього шторою, знову лягла в ліжко, проте знала, що не засну. Голубе мертве світло зникло, але живі промені волокна і далі проникали в мою кров, запалювали її неспокійним, голодним вогнем. І тут я почула, як за тією темною шторою щось глухо вдарилось у вікно. Так, ніби хто пучкою пальця стукнув у шибку. Страх підступив аж до горла, а коханець привид міцно обняв мене холодними, мокрими мацаками.
Що? Що?
Я переконувала себе, що то мені просто привиділося чи сліпа нічна пташка зачепила шибку в пошуках таких же сліпих комах, які купчаться біля вікон, проте це був той випадок, коли тверезі заспокоювання ще більше загост рюють страх, коли серце не слухає розуму. І тоді я наважилася… Опустилася скрипучими східцями вниз, зайшла до ванної кімнати і взяла з полички порце лянову баночку. Потім швидко збігла нагору.
Я жадібно брала ту жовто зелену мазь на пальці, долоні і розтирала все тіло — шию, груди, живіт, стегна, мастила під гладенько виголеними пахвами, глибоко вдихаючи той солодкаво нудотний запах, діставала до спини, лопаток, залізла мало не в дупку, потім знов нахилялася і розтирала литки, ступні, гуляла долонями по всіх тілесах доти, поки в тому дурманному ароматі спершу розчинився мій привид коханець, а тоді я й сама попливла у п’янкому запамороченні. Ледве встигла залізти гола під ковдру, щоб не впасти від солодкої змори… й відразу провалилася в чорну безодню.
Та ось я знов у ліжку, бачу себе неначе збоку, мовби в астральному світлі, бачу, як легко вислизаю з постелі і м’якою ходою спускаюся східцями, які ані рипнуть, униз, перетинаю хол і завмираю біля каміна. Потім рішуче беру коцюбу, встромляю між ноги і, тримаючися за неї обома руками, вигукую досі невідомі мені слова:
— Хар, хар, сабат, айє! Звийся вгору!
Пройма каміна, мов паща невідомого звіра, пашить вологим диким теплом, і враз ця пащека ковтає мене з головою, я знов лечу в чорне провалля, над яким угорі сміється дворогий місяць, і приходжу до тями лише на лисій гірській галявині, освітленій тим же місяцем, що біснується в останній чверті свого спаду.
Де я?!
Ще мить — і з за чагарів, що обступають галявину, видибують почвари, поторочі, суне всіляке привиддя, чортовиння, з’являються такі ж голі, як і я, жінки з розпу щеним волоссям, справжнісінькі лярви — хто на мітлі, хто на коцюбі, одна, здається, на швабрі, а та, дивися, верхи на круторогому цапові, в якого зеленим вогнем світяться очі.
Виходять чаклуни, відуни, ворожбити — ставні і горбаті, ґраційні й криві, за ними дибуляють карлики, куцаки, кордуплі, а далі посунула всяка нечисть — хвостаті жаби, пацюки, вухаті їжаки, кроти, чорні котяри, кажани, сичі із півнячими гребенями…
Леле, та це ж не привиддя зовсім, ось, уже на лисій галявині, я розрізняю живі обличчя людей, дехто мені навіть знайомий, хоч би й отой симпатичний глистюк з довжелезними цапиними рогами, якого я ще зовсім недавно бачила шутим.
— А що, цапе, — засміялася я незлостиво, — хіба не тобі було казано, що скоро матимеш роги?
— Далеко бачиш, — погодився він без найменшої образи і теж засміявся своїм кривим ротом, задоволено пома цуючи роги.
Усі сунули до середини гірської лисини, і я лиш тепер уздріла там стару сиву відьму, що сиділа навпочіпки і вигукувала вже знайоме мені заклинання:
— Хар, хар, сабат, айє!
