жир. Продовжуйте, пані Анастасіє, це дуже цікаво.
Мені на якусь хвилю заціпило (людський жир?), та, перевівши подих, я продовжила свою розповідь далі і гово рила доти, поки чорна завіса не обступила мене з усіх боків.
Я злякано роззирнулася і, нарешті, зрозуміла, що це вже стемніло надворі, настав ранній осінній вечір, проте доктор Цур не вмикає світло. Чи, може, його там уже взагалі немає? — знов майнула настирлива думка.
— Ви чуєте мене, докторе Цуре? — насторожено спитала я.
— Так так, я вас уважно слухаю, — глухо відповіло з за ширми. Його голос видався настільки спотвореним, що я розгубилася зовсім і не могла згадати, на чому обірвала розповідь.
— Не хвилюйтеся, продовжуйте, — сказав доктор Цур уже не таким чужим голосом, та я ніяк не могла зібратися з думками. Моє сум’яття перейшло в знайоме внутрішнє тремтіння.
— А на чому я закінчила?
— На імперативних голосах.
— Яких?
— Я про голос одуда, голос, що кликав вас до річки.
— Ах, так, згадала. Ви мені вірите?
— Звичайно, вірю. Це дуже поширене явище, коли під час слухових галюцинацій з’являються імперативні голоси.
Вони наказують щось робити, спонукають до якоїсь дії, і якщо людина їм не підкоряється, то ще немає нічого страшного. Будь яке наймістичніше явище, пані Анастасіє, має своє реалістичне пояснення. І коли ми з вами все розкладемо на поличках, то ви самі зрозумієте, що ваші страхи абсолютно безпричинні, що у вас все нормально.
— Безпричинні? А те, що я вбила чоловіка, теж нор мально?
— Думаю, що так, — незворушно сказав доктор Цур. — Тобто я переконаний, що ви його не вбивали.
Моєю спиною протягли доріжку мурашки.
— Ви хочете сказати, що він живий?
— Я не знаю, живий він чи ні. Зараз мене це мало цікавить. Я тільки хочу сказати, що ви самі собі навіяли, нібито зумисне гойднули човном. Так часто буває. Вас мучить докір, що ви не змогли врятувати свого чоловіка, і цей внутрішній докір сумління постійно загострюється.
Він спотворює уяву до того, що вам увижається, ніби ви гойднули човном. А тим часом на вітрі той човен і сам так гойдався, що ви, навіть якби хотіли, не змогли б цього зробити.
— У тому то й річ, що змогла.
— Дурня на пісному… — почав було доктор Цур із фрази, яку, вочевидь, повторював усім пацієнтам, але спохопився і сам себе виправив. — Сон рябої кобили! Гра запаленої уяви. Ось так мені твердив старий уже чоловік, що він убив свого товариша. Той теж утопився, але взимку. Вони вдвох переходили по льоду замерзлу річку, товариш провалився, а цей бідолаха мерщій зняв із себе паска й подав йому один кінець, щоб витягти. Той ухопився за самісінький кінчик, але він вислизнув із руки, й товариш пішов під лід. І що ви думаєте? Цей нещасний чоловік двадцять літ докоряв собі, що не подав йому паска тим кінцем, на якому пряжка, бо тоді він, мовляв, не вислизнув би з руки. Докоряв, докоряв, поки не вирішив, що то він сам утопив товариша. А знаєте, чим усе закінчилося? Знайшовся ще один пасочок, на якому той бідолаха й зачепився.
— Повісився?
— Атож, повісився. Ви до цього хочете себе довести?
— Ні. Тому я до вас і прийшла.
— А якщо прийшли, то слухайте, що я вам кажу. І не беріть на свою голову того, чого не було. Ви ні ко ли ні ко го не вбивали, — майже заспівав доктор Цур. — Ви тільки вбили в свою чарівну голівку, що зумисне гойднули човном, аби втопити чоловіка.
— Бо я мала такий намір. Хіба це не підтверджує те, що я вчинила злочин?
— Ні, — рішуче сказав доктор Цур. — Ви знаєте, скільки людей є на світі, яких я з великим задоволенням порішив би? Але ніколи цього не зроблю, й ніхто мене за це не судить. Мати своїй дитині трохи не щодня каже, що вб’є її, якщо вона перебігатиме дорогу там, де не слід, чи не мити ме руки перед тим, як сідати до столу.
— Це не зовсім одне й те саме, — сказала я.
— Те! А якщо ви так затялися, то давайте підійдемо до цього питання з іншого боку. Хіба ви впевнені, що ваш чоловік утопився? — ніби вже не доктор Цур, а слідчий Притула озвався по той бік завіси.
— Не знаю, — сказала я.
— Ото ж бо й воно. Навіщо ж тоді, ще нічого не знаючи, з’їдати себе живцем? Викиньте з голови всі дурниці і спо кійно розповідайте далі. Мені дуже подобається ця роман тична історія.
Що далі я говорила, то все густіша темрява облягала мене зусібіч, а коли замовкала, наставала якась ворушка тиша, яка збиралася по той бік ширми і відлунювала моїми ж словами, але гугнявим, ламким голосом, який кришився на кілька дрібніших голосів, і від того здавалося, що там перешіптується гурт людей. Якщо раніше мені ввижалося, що там немає навіть доктора Цура, то тепер я була впев нена, що там принишкли всі його асистенти, а може, й здо ровенні гевали санітари, готові будь якої миті вприснути в твою вену якусь отруйну гидоту чи й зодягнути на тебе гамівну сорочку…
Чому асистенти? Чому санітари?
Там, за чорною завісою, міг причаїтися хто завгодно.
Звісно, мені ще вистачало глузду, аби завважити, що під час нашої бесіди з доктором Цуром ніхто не заходив до його кабінету, але ж там, за ширмою, могли бути ще одні, потаємні, двері, так само замасковані, як і ця зібрана гармошкою завіса, що геть несподівано висунулася зі стіни.
Зрештою, я знов почула, як щось легенько тенькнуло, і доктор Цур мовив пошепки:
— Да, здєсь всьо на ліцо… Нєт нікакіх сомнєній… Нємно го позжє…
Я вже була впевнена, що біля нього хтось сидить, можливо, навіть всюдисущий Притула (чи є кращий спосіб розкрити ідеальне вбивство?), можливо, мій душпастир отець Серафим… А що, коли поруч доктора Цура причаївся ще й Нестор?.. Що, коли це і є апофеоз диявольського експерименту над моєю душею? І хто вже точно мав змогу зазирнути в найглибші закамарки моєї душі завдяки приятельським взаєминам з доктором Цуром, то це, звичайно, Г. С. Добре, що, відчу ваючи таку загрозу від самого початку, я ні словом не згадала Г. С. у своїй «романтичній історії», хоч від цього вона дещо втрачала, але що вдієш — чоловіки куди більші базіки і пліткарі за жінок, особливо коли йдеться про найінтимніші тонкощі, і хай то буде сам Зіґмунд Фройд чи патріарх всія України Руси, нанесеної на ґлобус від
