Прип’яті до Амазонки, а не втримає язика за зубами, щоб не розповісти своєму приятелеві значно більше, аніж було насправді. Авжеж, тепер я не відкидала можливости, що Г. С. саме для того й нараяв мені психоаналітика, щоб діз натися, чим я дихаю, вивернути всю мою душу навиворіт. І, дійшовши в романтичній оповіді до того моменту, коли цариця шабашу завагітніла, я вловила загостреним слухом, як у тій ворушкій тиші за ширмою настовбур чилося багато вух. Вони аж зашаруділи напруженими хрящами.
— Увімкніть світло! — закричала я.
— Вам темрява заважає? — спитав доктор Цур. — Чи лякає?
— Я нікого не боюсь, увімкніть світло! Я вас і так усіх бачу.
— Кого ви бачите?
— Самі знаєте. Ви привели мене сюди на допит!
Блиснуло світло, і чорна ширма важко гойднулася перед очима. Доктор Цур від хвилювання заговорив швидше звичайного:
— І тепер також бачите?
— Не тільки бачу, а й чую. Я чула, як ви перешіптува лись.
— Я тільки сказав два слова по мобільному.
— Тепер усі придурки розмовляють не віч на віч, а по мобільниках, — відрізала я. — Стоять один до одного спиною і теревенять — самі не знають про що.
— Погляньте, тут нікого немає, крім мене, — сказав доктор… Фройд. — І тут ваші страхи знову ж таки, як і в попередніх випадках, марні, — сказав цей найбільший сексуальний маніяк, який забив баки усьому світові.
Чорне запинало посунулось до стіни, і я побачила, що переді мною справді сидить лише один чоловік, але який!
На його симпатичне обличчя повільно наповзала при шелепкувата посмішка, оголюючи два крайні передні зуби — бездоганно білі, але гострі, як ікла.
— Тепер ви, пані Анастасіє, розумієте, що ваш страх був даремним? — радісно спитав цей намаханий Чикатило.
— А я нікого й не боюся. Мені просто прикро, що ви, докторе Чи… чи то б пек… пак, пробачте, використовуєте своє службове становище в інших цілях.
— Зрозуміло. Тоді я взагалі мовчу й більше нічого не запитую, — і далі посміхався двома передніми іклами Чикатило. — З вашого дозволу ще тільки гляну на ваш язичок.
Він дістав із шухляди столу невеличкий інструмент, схожий на срібну лжецю, і рушив до мене.
— Розплющте широко очі й відкрийте ротик, — наказав мені цей зовні безневинний Онопрієнко, такий безневин ний, що прикінчив десятки людей і тепер, замість того, щоб довічно попивати чефір десь там у житомирському ізоля торі, відкрив приватну психіатричну клініку.
— Не підходьте до мене! — закричала я. — Цур вам і пек! Мені треба додому.
— Це вже серйозно, — сказав він. — Я не можу вас відпустити в такому стані. Тим більше за кермом.
— Бачу, бачу! Я давно про все здогадалася!
— Припиніть істерику.
— Ви не маєте права мене затримувати!
Я кинулася до дверей, зашарпала за ручку, але вони не піддавалися. Напевно, були зачинені на якийсь хитрий замок. Тоді я чимдуж загупала в них кулаками і, нама гаючись заглушити жаску моторош, що розросталася в мені з нудотним тремтінням, закричала щосили:
— Відчиніть! Гей, хто небудь, відчиніть негайно!
Отак я билася об ті двері всім тілом, з жахом чекаючи, що він ось ось ухопить і скрутить мене, волала невідомо до кого, шкреблася нігтями, — відчиніть, відчиніть! — аж поки вибилася з сил і, скімлячи, сповзла по тих дверях на підлогу, зречено повернулася до нього й, мимоволі розсуваючи коліна, сказала з якоюсь упокореною радістю:
— На, бери… Бери мене…
Я прокинулася у незнайомій кімнаті, теж не переобтя женій зайвиною, але це все таки був умебльований покій, схожий на дорогий готельний номер. Крізь зашторене зеленим єдвабом вікно просівалося м’яке світло, однак важко було вгадати, вранішнє воно чи вечірнє, і взагалі я не могла бодай приблизно прикинути, скільки проспала в оцьому чужому ліжку.
Мабуть, мене вже давно не брав такий глибокий сон, після якого, прокинувшись, я довго не могла нічого згадати.
Ніби тривалий час перебувала в летаргії. Проте пам’ять мене до решти не зрадила. Поволі поволі я все таки згадала доктора Цура і шалений напад істерії, тільки не могла тепер точно сказати, коли те відбулося. День, два тому? Чи, може, набагато більше?
У цьому покої, схоже, була прихована камера внутріш нього спостереження, бо, як тільки я звелася на лікті й сіла в ліжку, тихенько постукали в двері й до кімнати зайшла чи то покоївка, чи сестра жалібниця — щось середнє між черницею і валютною путаною, між медичною сестрою і куртизанкою.
— Доброго ранку! — привіталася вона і поставила на столик тацю з дієтичними стравами й фруктами.
Отже, все таки ранок, зазначила я про себе й спитала:
— Це клініка Бориса Леонідовича Цура?
— Леоніда Борисовича, — чемно поправила мене чер ниця з блудливими, як у кролиці, очима.
— Чому мене тут тримають?
— Тримають? — здивувалась вона. — А хто вас тримає?
Вам просто стало погано, й Леонід Борисович звелів догля дати за вами до повного одужання.
— Що зі мною?
