— Нічого серйозного. Анемія. Тобто недостача гемогло біну в крові. Вам потрібен лише спокій і калорійне харчу вання.
— Я… давно тут?
— Де? — не зрозуміла вона.
— У вас.
— З учорашнього дня. Ви, мабуть, ще не прокинулися, пані Анастасіє, — кваліфіковано всміхнулась вона. — До речі, мене звуть Варварою. Коли поснідаєте, будь ласка, натисніть отой ґудзик, що на стіні ліворуч од вас.
— А ліки? — поцікавилась я. — Ліки мені не даватимуть?
— Навіщо? Навіщо здоровій людині ліки? Хіба що віта міни, але їх достатньо у вашому сніданку. Смачного.
Вона не вклонилась, а злегенька, ледь помітно присіла і вийшла. Вибравшись із широкого, далебі, не лікарняного ліжка, я побачила на собі таку люксозну рожеву піжаму, що захотілося покрутитися перед дзеркалом. Видно, у клініці доктора Цура підробляв на півставки і П’єр Карден.
Ванна кімната також вражала блиском, комфортом і щедрістю туалетного начиння. Я з вдячністю оцінила став лення до мене Г. С. Навіть одна доба перебування в таких апартаментах влітала, безперечно, в круглу копійку. Та коли я заходилася шукати ножиці й пилочку, щоб довести до пуття свої нігті (я згадала, як дерлася ними, дурепа, у двері), то не знайшла. Тут взагалі не було гострих і колю чих предметів, що знагла нагадало про те, де ти є. Так, це не запльована, не засрана «павлівка», але все одно психуш ка, дурка. Це, хай і розкішне, але гніздо зозулі, з якого не кожному вдається вилетіти.
Пригнічена, я вийшла з ванної кімнати й критично оглянула тацю з наїдками. Смажена печінка, морквяний салат, кав’яр, ґранатовий сік — усе справді свідчило про недокрів’я пацієнта, але апетит, який я відчула було, коли Варвара принесла сніданок, щез.
Я відчинила шафу і з подивом побачила, що там на пліч ках акуратненько висить твідовий сірий костюм (майже уніформа бізнес леді), в якому я з’явилася на світлі очі доктора Цура. Отже, мене тут справді ніхто не збирався затримувати. Надто дороге задоволення, сумно всміхну лася я, однак настрій трохи поліпшився, і помітивши, що тут таки, на боковій полиці шафи, лежить моя жіноча сумочка, я взяла її, відкрила і, ніби знічев’я, стала переби рати речі. Все було на місці, лише не вистачало… манікюр ного приладдя — пилочки, ножиців, щипчиків.
Я бридливо кинула сумочку назад на полицю й ще раз обвела очима покій. Тільки тепер помітила, що з цього фешенебельного номера можна знімати щонайменше три зірки: тут не було телефону. Я рішуче натиснула кнопку виклику.
Черниця з голодними очима ще не кітної кролиці на ймення Варвара з’явилась негайно.
— Так швидко? — наліпила на себе фахову посмішку.
— Я не вас викликала. Мені потрібний доктор Цур.
— Леонід Борисович зайнятий. У нього зараз прийом, — сказало щось середнє між Варварою Великомученицею і Марією Магдалиною — ще до її каяття, звичайно. — Як тільки звільниться, я йому передам.
— Чому тут нема телефону?
— Як то нема? — вона дістала з кишені халата слухавку з висувною антеною. — Будь ласка.
Я машинально взяла телефон, але, що з ним робити далі, не знала. Турбувати Г. С. було ще зарано. Щоб не викли кати підозри, набрала номер свого домашнього телефону, знаючи, що там ніхто не відповість. Іванько не мав ключа від будинку. Я тільки тепер згадала про карлика — він лишився вдома сам і не знає, де я поділася. Напевно, від хвилювання і страху вже не знаходить собі місця. Я послу хала довгі гудки, що озивалися в моєму домі, ніби з них могла дізнатися бодай дещицю з того, що там коїться.
Звичайно, могла. Якби, наприклад, дім згорів, то в слухавці була б німа глухота. Або якби раптом там… хтось підняв трубку, то…
— Дякую, пані Варваро.
Вона взяла телефон і знов намалювала на своєму обличчі посмішку. Цього разу не таку вже обов’язкову.
— Коли матимете бажання подзвонити, скажете. А Леонід Борисович неодмінно зайде до вас, — пообіцяла вона. — Тільки, якщо ви не будете їсти, він вас ніколи звідси не випустить.
Варвара щільно причинила за собою двері.
Ніколи не випустить? Та одного мого дзвінка достатньо, щоб через годину вже сидіти в офісі фонду «Дитяче серце».
Або на престолі… храму Івана Богослова.
Я підійшла до вікна і відхилила зелений єдваб. Кімната моя була на першому поверсі, незаґратоване вікно виходило на те чудове подвір’я, через яке вчора (так, учора) вів мене Г. С. на зустріч з психоаналітиком.
Так само зеленіли туї, схожі на молоді кипариси, так само палали айстри на клумбі — фіолетово, синьо, рожево, і довкола тієї клумби походжав, як і вчора, жвавий чоло вічок зі складаним метром. Час від часу він нагинався, прикладав того метра до землі, ніби обмірював довжину квітника по колу, але скільки ж його можна обмірювати?
Ось він знов розігнувся, різко повернув голову в бік вікна й весело, як давній знайомій, помахав мені рукою. Я теж хотіла йому помахати, уже звела руку, та він швидко нагнувся до землі й узявся за своє.
А далі ґравієва доріжка вела до автостоянки, і там, на тому ж самому місці, де я його залишила, на мене чекав… мій «форд».
Настрій знову піднявся, навіть з’явився апетит. Я сіла до столу, без відрази з’їла шмат підхололої печінки, трохи сируватої, майже з кров’ю, та, мабуть, саме такою її і треба споживати тим, у чиїй крові бракує гемоглобіну. Залюбки з’їла свіжосолений кав’яр, терту моркву, потім, випивши ґранатовий сік, викликала Варвару, аби вона прибрала зі столу.
— О, то вам ніщо не загрожує, пані Анастасіє! — сказала Варвара, але я не зрозуміла, рада вона чи невдоволена з того.
— А що б мені мало загрожувати?
— Хіба я вам не казала? Леонід Борисович не випустить вас звідси, поки не наберетеся сил.
Вона ще трохи пристояла з тацею в руках, ніби хотіла щось додати, але я спитала про інше:
— Варваро, — звернулась до неї майже по дружньому. — Хто отой чоловік, що весь час ходить довкола клумби?
Садівник?
— Отой зі складаним метром? — чудно всміхнулась вона. — То наш давній пацієнт. Він тут відколи й клініка.
— А що він робить?
— Обмірює клумбу, хіба ви не бачили?
— Для чого?
