Коли Марі прокинулася з глибокого, непробудного сну, то побачила, що лежить у своєму ліжечку, а крізь намерзле вікно яскраво світить сонце. Біля самого ліжечка сидів якийсь чужий чоловік. Та скоро дівчинка впізнала його: то був хірург Вендельштерн. Він тихо сказав: [30]
- Нарешті прокинулась!
До ліжечка підійшла мати і боязко, допитливо глянула на дочку.
- Мамусю, - прошепотіла Марі, - чи ті бридкі миші всі втекли і чи врятувався Лускунчик?
- Не говори казна-чого, доню, - сказала мати. - Навіщо мишам твій Лускунчик? А ось ти, мороко моя, налякала нас до смерті. Отак завжди буває, коли діти вперті й не слухають батька та матері. Ти вчора засиділась зі своїми ляльками до пізньої ночі, задрімала над ними, і тебе, мабуть, злякала якась приблудна миша, бо тут вони не водяться, - одне слово, так чи так, а ти ліктем вибила в шафі шибку й дуже порізала руку. Пан Вендельштерн оце якраз витяг із рани кілька скалок, що там застряли. Він каже, що, якби скло було перерізало жилу, ти б лишилася калікою або взагалі могла б стекти кров’ю. Хвалити Бога, я опівночі прокинулась, побачила, що тебе так пізно немає ще в спальні, і пішла до вітальні. Ти лежала непритомна біля самої шафи, і з руки в тебе цебеніла кров. Я й сама з переляку мало не зомліла. Бачу - ти лежиш долі, навколо тебе порозкидані Фріцові олов’яні солдатики та інші ляльки, потрощені фігурки з сюрпризами й марципанові чоловічки. Тільки Лускунчика ти держала в закривавленій руці, а недалеко від тебе лежав твій лівий черевичок.
- Ох, мамусю, - сказала Марі, - то були сліди великої битви між ляльками й мишами! А я тому так злякалася, що миші хотіли захопити в полон бідолашного Лускунчика, - він командував ляльковим військом. Я кинула в мишей свого черевика, а що далі сталося, не знаю. [31]
Хірург Вендельштерн моргнув матері, і та дуже лагідно сказала Марі:
- Ну, гаразд, доню, не хвилюйся! Миші всі втекли, а Лускунчик стоїть у шафі цілий і неушкоджений.
Тієї хвилини до спальні зайшов батько, помацав у доньки пульс і завів довгу розмову з хірургом; Марі чула, що йшлося про якусь травматичну лихоманку.
Марі довелося лежати в ліжку й ковтати ліки. Минуло кілька днів, поки їй полегшало і вона перестала почуватися хворою. Тільки рука ще трохи боліла.
Марі знала, що Лускунчик вийшов з битви цілий і неушкоджений, але часом їй ніби вчувалося, що він виразно, хоч і дуже сумним голосом, промовляє:
- Марі, моя найдорожча панно, ви багато зробили для мене, але можете зробити ще більше!
Даремно Марі розмірковувала, що б могли означати ці слова, - їй нічого не спадало на думку. Гратися Марі не можна було через поранену руку, а коли вона бралася читати або переглядати малюнки у книжках, в очах їй починало так дивно мерехтіти, що доводилося відкладати книжку. Тому час для неї спливав дуже повільно, і вона не могла дочекатися вечора, бо тоді мати сідала до її ліжка й читала або розповідала багато цікавого.
Одного разу, коли мати саме скінчила прецікаву розповідь про королевича Факардина, двері відчинилися і зайшов Дросельмаєр.
- Ану хай я погляну, як почувається наша бідолашна хвора, - сказав він. [32]
Тільки-но Марі побачила хрещеного в жовтому сюртуку, як у неї перед очима немов жива постала картина тієї ночі, коли бідолашний Лускунчик програв битву з мишами, і вона мимоволі крикнула назустріч старшому радникові суду:
- Ох, дядечку Дросельмаєре, як ви негарно повелися! Я ж бачила, як ви сиділи на годиннику й затуляли його крильми, щоб він не вибив годину й не злякав мишей, і добре чула, як ви кликали Мишачого короля! Чому ви не допомогли Лускунчикові, чому не допомогли мені, лихий, недобрий дядьку Дросельмаєре? Через вас я покалічилась і мушу лежати в ліжку!
- Що з тобою, доню? - перелякано вигукнула мати.
Але хрещений раптом химерно скривився й проказав деренчливим, монотонним голосом:
Маятник хитається,
Часу не питається.
