- Але все-таки визнай, Марі, - перебив матір старший радник суду, - все-таки, визнай, [34] що зростом Лускунчик не вдався і вродливим його теж годі назвати. Чому їхній рід став такий бридкий і чому та бридота переходить їм у спадок, я тобі залюбки розповім, якщо ти хочеш слухати. Чи ти, може, знаєш уже казку про королівну Пірліпат, відьму Мишильду і вправного годинникаря?
- Послухайте, - втрутився зненацька Фріц, -послухайте, дядечку Дросельмаєре, ви добре повставляли зуби Лускунчикові, і щелепа теж уже не відвисає, але чому в нього немає шаблі? Чому ви не почепили йому шаблі?
- Ет, хлопче, тобі все недогода! - невдоволено відповів старший радник суду. - Який мені клопіт, є в нього шабля чи немає? Я його вилікував, а шаблю хай собі сам дістає де хоче.
- Справді, - погодився Фріц, - він хлопець хоробрий і зуміє добути собі зброю!
- То як, Марі, - повів далі хрещений, - знаєш ти казку про королівну Пірліпат?
- Ні, не знаю, - відповіла Марі. - Розкажіть, любий дядечку Дросельмаєре, розкажіть!
- Сподіваюся, дорогий пане Дросельмаєре, - мовила мати, - що цього разу ваша казка не буде така страшна, як завжди?
- Анітрохи, шановна пані Штальбаум, - відповів Дросельмаєр. - Навпаки, те, що я матиму честь розповісти вам, буде дуже веселе.
- Розкажіть нам її, ну розкажіть! - знов загукали діти.
І старший радник суду почав так:
КАЗКА ПРО ТВЕРДИЙ ГОРІХ
Шати нашої Пірліпат була дружиною короля, а отже, королевою, а сама Пірліпат, тільки-но з’явилася на світ, тієї ж миті стала природженою королівною. Король не міг намилуватися гарненькою донечкою, що лежала в колисці, радість так і рвалася з його грудей, він танцював, стрибав на одній нозі і раз по раз вигукував:
«Ура! Чи хто коли бачив кращу дівчинку, ніж моя Пірліпатонька? »
А міністри, генерали, радники та офіцери штабу стрибали, як і їхній володар, на одній нозі й віддано вигукували:
«Ні! Не бачив ніхто!»
Та й справді, кожен визнав би, що, відколи світ стоїть, кращої дитини за королівну Пірліпат ще не було на світі. її личко було ніби виткане з білого, як лілея, і рожевого, як троянда, шовку, очі були як дві живі, блискучі краплі небесної блакиті, а волоссячко закручувалося в золотаві кучері. До того ж Пірліпат з’явилася на світ із двома рядочками білих, мов перли, зубів, якими через дві години після народження так міцно вкусила за палець державного канцлера, коли він хотів приглянутись до неї ближче, що той аж крикнув:
«Ой-ой-ой!»
А втім, дехто каже, що він крикнув:
«Ай-ай-ай!»
Хто з них має слушність, важко сказати, - ще й досі, коли заходить про це мова, голоси різко поділяються.
Одне слово, Пірліпат справді вкусила державного канцлера за палець, і захоплений народ [36] довідався, що вона має характер і що в її маленькій, гарній, як у ангела, голівці не бракує глузду.
Як ми вже сказали, всі тішилися, лише королева була дуже налякана й стривожена - ніхто не знав чому. Перш за все впадало в око, що вона звеліла пильно стерегти колиску Пірліпат. Крім того, що на дверях стояли охоронці, дві служниці мусили сидіти біля самої колиски, а ще шість - по кутках кімнати. Та найбільше дивувала всіх інша її химера: кожна з тих шести служниць мала тримати на колінах кота й цілу ніч гладити його, щоб він безперестанку муркотів. Ви, любі діти, нізащо не вгадаєте, чому королева так робила, але я знаю чому, а зараз розповім і вам.
