такими пахощами сходила юшка, якою баба нагодувала його, коли він до неї прийшов. Запах був такий терпкий, що Якоб голосно чхнув кілька разів і прокинувся.
Хлопчина здивовано роззирнувся навкруги й побачив, що лежить на тому-таки дивані, у бабиній кухні. «Овва, і насниться ж таке! Наче насправді я став спритною білочкою і навчився куховарити…, — подумав Якоб. — Ото матінка посміється, коли я їй про все це розповім! І дістанеться мені від неї на кислички за те, що заснув у чужому будинку замість вертатися до неї на базар!»
Він швидко схопився з дивана й хотів бігти до матері, але відчув, що все тіло в нього наче дерев'яне, а шия геть заклякла — він ледве міг ворухнути головою. Він раз у раз чіплявся носом за стіну або за шафу, а одного разу, швидко повернувшись, навіть боляче вдарився об двері. Білки й свинки бігали навколо Якоба й пищали — видко, їм не хотілося відпускати хлопця. Виходячи з будинку баби, Якоб поманив їх за собою — йому теж було шкода з ними розлучатися, але вони швидко покотилися назад у кімнати на своїх шкарлупках, і хлопчик довго ще чув ген-ген їхній жалібний писк.
Мешкала стара на околиці, і Якоб довго пробирався вузькими, звивистими провулками, поки дістався базару. На вулицях юрбилося дуже багато народу. Десь поблизу, напевно, показували карлика, бо всі навколо Якоба кричали:
— Гляньте-но, он потворний карлик! І звідки він тільки взявся? Ну й довгий же в нього ніс! А голова — просто на плечах стирчить, без шиї! А руки темні, криві!..
Іншим разом Якоб залюбки збігав би й самому глянути на карлика, але сьогодні йому було не до того — треба було поспішати до матері.
Нарешті Якоб дістався до ринку. Він добряче переживав, що йому дістанеться від матері. Шевчиха досі сиділа на своєму місці, і в неї в кошику було чимало овочів — отже, Якоб проспав не дуже довго. Вже здалеку він помітив, що його мати чимось засмучена. Вона сиділа мовчки, підперши рукою щоку, бліда й сумна.
Якоб довго не наважувався підійти до матері. Врешті хлопець набрався духу і, підкравшись до неї ззаду, поклав їй руку на плече й сказав:
— Матусю, що з тобою? Ти на мене сердишся?
Жінка обернулася й, побачивши Якоба, скрикнула від жаху.
— Що тобі треба від мене, мала потворо? — закричала вона. — Забирайся геть! Це що за жарти?!
— Що з тобою, матусю? — перелякано вигукнув Якоб. — Тобі, напевно, нездужається. Чого ти женеш свого сина?
— Кажу тобі, йди своєю дорогою! — сердито крикнула шевчиха. — Від мене ти нічого не отримаєш за твої жарти, бридкий виродку!
«У неї точно зайці в голові! — подумав бідолашний Якоб. — Як мені тепер відвести її додому?»
— Матусю, подивися ж на мене гарненько, — сказав він, мало не плачучи. — Я ж твій син Якоб!
— Ні, це вже занадто! — закричала жінка, звертаючись до своїх сусідок. — Гляньте на цього страшного карлика! Він відлякує всіх покупців та ще сміється над моїм горем! Каже, ніби він мій син, Якоб, негідник отакий!
Крамарки, сусідки шевчихи, разом підхопилися на ноги і заходилися шпетити Якоба:
— Як ти смієш жартувати над її горем! її сина вкрали сім років тому. А який хлопчик був — як мальований! Забирайся геть, бо ми тобі зараз очі видряпаємо!
Бідолашний Якоб не знав, що й думати. Хіба сьогодні вранці він не прийшов з матір'ю на базар і не допомагав їй розкласти овочі, а потім відніс до старої додому капусту, зайшов до неї, поїв у неї юшки, трохи поспав і ось тепер повернувся. А крамарки говорять про якісь сім років. І його, Якоба, називають бридким карликом. Що ж із ними таке трапилося?
Зі сльозами на очах побрів Якоб із ринку. Коли мати не хоче його визнавати, він піде до батька.
«Подивимося, — думав Якоб. — Невже і батько теж прожене мене? Я стану біля дверей і заговорю з ним».
Він підійшов до лавки шевця, що, як завжди, сидів там і працював, став біля дверей і зазирнув досередини. Фрідріх був такий зайнятий роботою, що спершу не помітив Якоба. Але раптом випадково підняв голову, випустив з рук шило й дратву і скрикнув:
— Що це таке? Що таке?
— Добривечір, хазяїне, — сказав Якоб і увійшов до лавки. — Як справи?
— Погано, мосьпане, погано! — відповів швець, який теж, видно, не впізнав Якоба. — Робота зовсім не прядеться. Мені вже багато років, а я досі один — щоб найняти підмайстрів, грошей бракує.
— А хіба у вас немає сина, який міг би вам допомогти? — запитав Якоб.
— Був у мене один син, звали його Яко-бом, — відказав швець. — Тепер мав би він років двадцять. Був би він стрункий і майстровитий і, певно, неабияк прислужився б мені. Адже йому всього дванадцять років було, а такий був розумник! І в ремеслі вже дещо тямив, і вродою вирізнявся. Він би вже зумів принадити замовників, не довелося б мені тепер латати старі шкарбани — самі нові черевики шив би. Та вже, видно, така моя доля щербата!
— А де ж тепер ваш син? — боязко запитав Якоб.
— Про це один Господь знає, — важко зітхнувши, відповів швець. — Ось уже сім років спливло відтоді, як його вкрали в нас на базарі.
— Сім років! — розгубився Якоб.
— Авжеж, добродію, сім років. Як зараз пригадую, дружина прибігла з базару, голосить, кричить: уже вечір, а дитина не повернулася. Вона цілий день шукала хлопця, питала всіх, чи хто не бачив, — але так і не знайшла. Я завжди говорив, що цим закінчиться. Наш Якоб — що правда, то правда — був гарна дитина, дружина пишалася ним і частенько посилала його віднести добрим людям овочі або що. Гріх казати — йому завжди щось перепадало, але я повторював: стережися, синку. Місто велике, і там чи тут завжди знайдеться хтось, хто має замір на тебе. Стережися! Так воно і сталося. Прийшла того дня на базар якась жінка, стара, потворна, вибирала, вибирала товар і стільки врешті-решт накупила, що самій не підняти. Моя дружина, добра душа, і послала з нею хлопчика… З того часу ми його більше й не бачили.
— І, значить, відтоді спливло сім років?
— Навесні сім буде. Вже ми і оголошували про нього, і по людях ходили, питали про хлопця — бо ж багато хто його знав, усі його, красеня, любили, — але скільки не шукали, так і не знайшли. І жінку ту, що у дружини овочі купувала, ніхто з того часу не бачив. Хіба одна старезна баба, якій пішов уже дев'ятий десяток, казала Ганні, що це, напевно, зла чаклунка Кройтервайс, яка приходить у місто раз на п'ятдесят років купувати всяку всячину.
Так розповідав батько Якоба, стукаючи молотком по чоботу і витягуючи довгу вощену дратву. Тепер нарешті Якоб зрозумів, що з ним трапилося. Значить, він не уві сні це бачив, а справді сім років був білкою і служив у злої чаклунки. У нього просто серце краялося з досади. Сім років життя у нього вкрала стара, а що він за це отримав? Навчився чистити кокосові шкаралупи, натирати скляні підлоги і готувати всякі ласощі!
Довго стояв хлопець на порозі крамниці мовчки. Нарешті швець запитав його:
— Можливо, вам що-небудь у мене сподобалося, пане? Чи не візьмете пару туфель або хоч би, — тут він раптом порснув із сміху, — футляр для носа?
— А що таке з моїм носом? — мовив Якоб. — Навіщо мені для нього футляр?
