— Як хочете, — кинув швець, — та коли б такий жахливий ніс був у мене, то я, мушу сказати, ховав би його у футляр — гарний футляр з рожевої лайки. Гляньте, ось у мене саме є відповідний клаптик. Щоправда, на ваш ніс знадобиться чимало шкіри. Але воля ваша, пане мій. Адже ви, певно, частенько чіпляєте носом двері.
Якоб ані слова не міг сказати від подиву. Хлопець помацав свій ніс — ніс був товстий й довгий, із лікоть завдовжки. Певно, зла ба-бера перетворила його на виродка. Ось чому мати не впізнала його.
— Пане, — ковтаючи сльози, сказав він, — чи немає у вас тут люстра? Мені просто необхідно подивитися в люстро.
— Сказати по правді, пане, — відповів швець, — не такий у вас вигляд, щоб було на що задивлятися. Не варто вам щохвилини витріщатися в люстро. Киньте цю звичку, бо при вашій зовнішності вона вам геть ні до чого.
— Дайте, дайте мені скоріше люстро! — заблагав Якоб. — Запевняю вас, мені дуже потрібно. Я, правда, не з гордості…
— Не чіпайте мене! Немає в мене люстра! — розсердився швець. — У дружини було одне невеличке, та я не знаю, куди вона його поділа. Якщо вже вам так кортить глянути на себе — он навпроти крамниця цирульника Урбана. У нього є люстро, вдвічі більше за вас. Дивіться в нього скільки влізе. А відтак — побажаю вам доброго здоров'я.
І швець легенько виштовхав Якоба з крамниці й зачинив за ним двері. Якоб швидко перетнув вулицю й увійшов до цирульника, якого він раніше добре знав.
— Доброго ранку, Урбане, — сказав він. — У мене до вас велике прохання: будь ласка, дозвольте мені глянути у ваше люстро.
— Зробіть ласку. Он воно стоїть у лівому простінку! — крикнув Урбан і голосно розреготався. — Помилуйтеся, помилуйтеся на себе, адже ви справжній красень — тоненький, стрункий, шия лебедина, руки немов у королеви, а носик кирпатенький, — краще немає на світі! Ви, звичайно, трошки ним хизуєтеся, ну то все одно, подивитеся на себе. Хай не кажуть, що я із заздрості не дозволив вам глянути в моє люстро.
При цих словах усі аж лягли зі сміху. Якоб підійшов до люстра й мимоволі сахнувся. Сльози закипіли в нього на очах. «Ну, звісно, тому матуся мене й не впізнала, — подумав хлопець. — Не про таке вона мріяла, коли гуляла зі мною на заздрість сусідам!» Невже це він, отой бридкий карлик! Очі в нього стали маленькі, як у свині, величезний ніс звисав нижче підборіддя, а шиї ніби й зовсім не було. Голова глибоко пішла в плечі, і він майже зовсім не міг нею поворухнути. А заввишки він був такий же, як сім років тому, — геть коротун… Інші хлопчаки за ці роки виросли вгору, а Якоб ріс ушир. Спина й груди в нього були широченні, і сам він нині нагадував великий, щільно набитий мішок. Тоненькі коротенькі ніжки насилу несли його важке тіло. А руки з гачкуватими пальцями були довгі, як у дорослого, і звисали майже до землі. Таким зробився бідолаха Якоб.
Він пригадав, як стара підійшла того ранку до його матері. Усе, над чим Якоб тоді сміявся — і довгий ніс, і потворні пальці, — отримав він від старої за свої насмішки. А шию вона в нього відняла, як обіцяла…
— Ну що, вдосталь надивилися на себе, мій принце? — з реготом запитав Урбан, підходячи до люстра й обдивляючись Якоба з голови до ніг. — І справді, такого смішного карлика й уві сні не побачиш. А проте, хочу вам запропонувати одну справу. Народ хоч і вчащає до моєї цирульні, проте людей не так багато, як раніше. А все тому, що мій сусід, цирульник Шаум, знайшов собі десь велетня, який переманює до нього відвідувачів. Ну, стати велетнем, взагалі кажучи, вже й не так складно, а ось таким коротуном, як ви, — це інша річ. Іди до мене на службу, хлопче. І житло, і харч, і одяг — усе від мене отримаєте, а за це треба хіба що стояти біля дверей цирульні і закликати народ. І ще, мабуть, збиватимеш мильну піну і подаватимеш рушник. І напевно тобі скажу, і мені, і тобі буде корисно: у мене буде більше відвідувачів, ніж у Шаума з його велетнем, іще й на чай перепадатиме.
У душі Якоб дуже образився — як це йому пропонують бути заманкою в цирульні! — але що вдієш, довелося проковтнути цю образу. Хлопець спокійно відповів, що справ у нього аж по саме нікуди, тож зараз він не може взятися за таку роботу, і пішов.
Хоча тіло у Якоба було знівечене, голова працювала добре, як раніше. Він відчув, що за ці сім років геть подорослішав. Хлопець шкодував не за тим, що втратив свою красу і натомість став потворою, а переживав через те, що рідний батько вигнав його за двері, мов якогось коростяного собаку. Тим-то він вирішив іще раз поговорити з матір'ю. «Можливо, вона мене все-таки впізнає», — подумав Якоб і подався на базар.
Дістався хлопець базару і, підійшовши до шевчихи, попросив її спокійно вислухати, що він хоче їй сказати. Якоб нагадав матусі, як його забрала стара, перерахував усе, що трапилося з ним у дитинстві, і розповів, що сім років прожив у чаклунки, яка перетворила його спочатку на білку, а потім на карлика за те, що він колись глузував із неї.
Шевчиха не знала, що й думати. Так, карлик ніби розповідав правду про своє дитинство, але щоб він сім років був білкою, в це вона повірити не могла.
— Це неможливо! — вигукнула вона. — І у фей я теж не вірю!
Нарешті шевчиха вирішила порадитися з чоловіком.
Вона зібрала свої кошики і запропонувала Якобу піти разом з нею в крамницю шевця. Коли вони прийшли, Ганна сказала чоловікові:
— Цей карлик каже, що він наш син Якоб. Він розповів, що сім років тому його у нас вкрала і зачарувала чаклунка…
— Он воно як! — сердито перебив її швець. — Він тобі, значить, усе це розповів? Почекай, дурепо! Я сам йому тільки що розповідав про нашого Якоба, а він, бач, одразу до тебе і давай пускати тобі туману… То, кажеш, тебе зачарували? А ну, я тебе зараз звільню від чар.
Схопив швець паска і, підскочивши до Якоба, так відшмагав його, що той голосно заридав і вискочив із крамниці.
Увесь день вештався бідолашний коротун по місту голодний і холодний. Ніхто не пожалів його, і всі над ним тільки сміялися. Ночувати йому довелося просто на твердих холодних церковних сходах.
Щойно розвиднилось, Якоб устав і знову пішов блукати вулицями. Він переживав, що батько й мати його прогнали, проте не надто хотів бути вивіскою в цирульника чи показуватися за гроші. «Що ж мені придумати, щоб не померти з голоду?» — метикував Якоб. І тут йому спало на думку, що коли він іще був білкою і жив у старої, то навчився добре куховарити. Тож надумав хлопець податися в кухарі до герцога. Проте спершу зайшов до церкви і попросив у неба, щоб воно зглянулося на нього.
Герцог, правитель того краю, був знаний ласун і ненажера. Над усе в світі він любив добре поїсти і виписував собі кухарів з усіх країн.
Якоб почекав трохи, поки сонце викотиться на небо, і попрямував до герцогського палацу.
Голосно стукотіло в нього серце, коли підходив до палацової брами. Вартові запитали, що йому треба, і заходилися з нього глузувати, проте Якоб не розгубився і сказав, що хоче бачити головного начальника кухні. Його повели якимись дворами, і всі, хто його тільки бачив із герцогських слуг, бігли за ним і реготали на все горло. Скоро вслід Якобу ступав величезний почет. Конюхи покидали свої скребла, хлопчаки мчали наввипередки, щоб не відстати від нього, натирачі кинули вибивати килими. Усі товклися коло Якоба, і на дворі стояв такий шум і гомін, мов до міста підступили вороги. Всюди лунали крики: «Карлик, карлик! Ви бачили карлика?!»
Нарешті у двір вийшов палацовий доглядач — заспаний гладкий чоловік із величезним батогом у руці.
— Гей ви, собаки! Чого здійняли галас? — закричав він громовим голосом, немилосердно шмагаючи своїм батогом по плечах і спинах конюхів і слуг. — Хіба ви не знаєте, що герцог іще спить?
— Пане, — відповідали вартові, — погляньте, кого ми вам привели! Справжнього карлика! Такого ви ще, напевно, ніколи не зустрічали.
Побачивши Якоба, доглядач скривив страшну мармизу і якнайміцніше стис губи, щоб не засміятися, — власна поважність не дозволяла йому реготати перед конюхами. Він розганяв присутніх своїм батогом і, взявши Якоба за руку, ввів його в палац і запитав, що йому треба. Почувши, що Якоб хоче бачити начальника кухні, доглядач вигукнув:
— Неправда, синку! Це я тобі потрібен, палацовий доглядач. Ти-бо хочеш найнятися до герцога в карлики?
— Ні, пане, — відповів хлопець. — Я гарний кухар і вмію готувати всілякі рідкісні страви. Відведіть мене, будь ласка, до начальника кухні. Може, він погодиться випробувати мою майстерність.
