Тим часом щойно Якоб зник з палацу, зчинився великий переполох.
Уранці наступного дня герцог вирішив виконати свою погрозу й відрубати карликові голову, коли той не знайшов трави, про яку говорив князь. Але за Якобом і слід захолов.
Тоді князь сказав, що герцог навмисно сховав карлика, щоб не втратити свого кращого кухаря, і назвав його ошуканцем. Герцог обурився й оголосив князеві війну. Після багатьох битв вони нарешті помирились, і князь, аби відсвяткувати мир, наказав своєму кухареві спекти справжній пиріг королеви. Цей мир між ними так і назвали — «Тістечковий мир».
Так розповідав невільник із Франкістану. Коли він закінчив, шейх Алі-Бану велів подати йому та іншим рабам фрукти, щоб вони підживили душу й тіло, і, поки гості їли, розмовляв зі своїми друзями. А юнаки, яких провів сюди старий, на всі лади співали хвалу шейхові, його будинкові й усьому умеблюванню.
— Справді, ніщо так не допомагає згаяти час, як гарна оповідка, — сказав молодий переписувач. — Я цілими днями сидів би, підібгавши ноги, спершись ліктем на подушки і підперши головою рукою, а в другій руці, як на те, тримав би великий кальян шейха, і слухав, і слухав, — таким уявляю я собі життя в садах Магомета.
— Поки ви молоді й сильні, — сказав старий, — не думаю, щоб вам хотілося байдикувати. Але я згоден: слухаючи казку, відчуваєш особливе зачарування. Попри те, що я старий, а мені стукнуло сімдесят шість років, попри те, що за своє життя я вже чимало наслухався, а таки ніколи не пройду мимо, якщо на розі вулиці сидить оповідач, а довкола юрба слухачів, — я теж підсяду до них і послухаю. Сам переживаєш усі пригоди, які виводить оповідка, на власні очі бачиш людей, дивних духів, фей і всіх людей довкола, що їх не зустрінеш у повсякденному житті. А потім, коли ти залишишся на самоті, тобі є про що згадати, як запобігливому мандрівникові у пустелі, є чим угамувати голод.
— Я ніколи не замислювався, — звів голос інший юнак, — над тим, у чому, власне, криється зачарування цих історій. Але я відчуваю те саме, що й ви. Ще дитиною, коли я вередував, мене втихомирювали казкою. Спочатку мені було байдуже, про що йдеться, тільки не переривали б розповіді, тільки були б усякі пригоди; мені не набридало слухати байки, які придумали мудрі люди, вклавши в них дещицю власної мудрості, — байки про лиса й дурну ворону, про лиса й вовка, не один десяток розповідей про лева та іншу звірину. Коли я підріс і чимраз частіше виходив на люди, коротеньких баєчок мені вже було замало: тепер хотілося історій достовірніших, що їх оповідають про людей з незвичайною долею.
— Атож, я так само пам'ятаю той час, — перервав юнака один із його друзів. — Хіба не ти прищепив нам любов до всіляких оповідок?! Один ваш невільник умів засипати, як горохом у бочку, що стільки набалакає хіба погонич верблюдів за шлях від Мекки до Медини; впоравшись із роботою, він всідався на галявині перед будинком, і ми доти чіплялися до нього, поки він не зачинав свої оповідки, які тяглися й тяглись, аж до темряви.
— І хіба тоді перед нами не відкривалася нова, невідома країна, — докинув переписувач, — царство геніїв і фей, де на кожному кроці ростуть рідкісні дерева, де здіймаються розкішні палаци зі смарагдів і рубінів, населені невільниками-велетнями, які на перше бажання, варто тільки покрутити кілька разів каблучку, або потерти чудесну лампу, або вимовити Соломонове слово, підносять вишукані страви в золотих чашах? Ми мимоволі переселялися в ту країну; разом із Сіндбадом ходили в далекі плавання; разом з Гаруном аль- Рашидом, мудрим володарем правовірних, блукали ввечері вулицями; ми знали його візира Джафара, як самих себе, — ми жили в казках на кшталт того, як уночі живуть у снах, і не було для нас за цілий день кращої пори, ніж оті вечори, коли ми збиралися на галявині і старий невільник заводив свою розповідь. Але скажи нам, старий, чого ми залюбки слухали казки і для нас досі нема кращої втіхи, ніж їх послухати?
У чому, властиво, криється велике зачарування казки?
Занепокоєння, яке опанувало присутніх, і слова наглядача, який закликав до спокою, завадило старому відповісти. Хлопці не знали, чи їм радіти з того, що вони почують нову оповідку, чи сердитися через те, що їхня цікава розмова зі старим урвалася; тим часом уже підвівся другий невільник і почав нову історію…
Абнер, або єврей, який нічого не бачив
Народився я в місті Могадор, що на березі великого моря. Коли наймогутніший султан Мулі Ізмаель правив Фесом і Марокко, трапилася в цих краях ось яка історія.
Це оповідь про Абнера, єврея, який нічого не бачив.
Євреїв у світі, як відомо, сила-силенна, і скрізь можна впізнати їхню єврейську вдачу: хитрі, наділені хижим орлиним поглядом; що більшого приниження зазнають, то в'юнкіші; вони певні власної хитрості й готові її плекати. А проте через своє шахрайство і вони часом потрапляють на слизьке. Це доводить історія Абнера.
Одного вечора він вирішив перейти за міську браму Марокко. Абнер ішов собі попід мурами з гострою шапчиною на голові, у залоєному халаті, і хоча очі його, вічно перелякані й насторожені, увесь час бігали, він випромінював утіху: ще б пак, сьогодні він прокрутив непогану оборудку і міряв гроші мірками. Він — лікар, а продав невільника з прихованою вадою, купив верблюда з пакою камеді, ще й підніс багатієві кухоль, а той нічим не зарадив бідоласі, і замість вилікувати, звів його у могилу.
Він саме вийшов з невеличкого фінікового гаю, як десь за спиною пролунали людські крики: це загін султанових конюхів на чолі з обер-шталмайстером роззирався навсібіч, ніби пильно шукаючи щось загублене.
— Гей, хлопче, — гукнув до нього обер-шталмайстер, — чи не мчав тут бува, султанів кінь під сідлом і попоною?
— Найкращий скакун на світі, — відказав Абнер, — його ноги тонкі, мов у сарни, його підкови зі щирого срібла, його грива міниться, мов світильник у школі на велику суботу, два метри заввишки, хвіст півметра завдовжки, а мундштук золотий?
— Так, це він! — крикнув обер-шталмайстер.
— Так, це він! — в один голос вигукнули конюхи.
— Це — Емір, — крикнув старий наїзник, — я десять разів казав принцу Абдаллі, щоб він їздив верхи з вуздечкою, я знаю Еміра, я передчував, що він його колись скине, і заплачу за його каліцтво своєю головою, я передчував це. Але хутчіш, куди він помчав?
— Але я не бачив жодного коня, — відповів Абнер сміючись, — як я можу сказати, куди він помчав, той султанів кінь?
Здивовані цим непорозумінням, пани зі стайні вирішили й далі напирати на Абнера, але цьому завадила інша подія.
Обставини збіглися так, що саме в цей час утік і песик султанші. Юрба чорних невільників кинулася на його пошуки; помітивши Абнера, вони здалеку закричали:
— Ви не бачили султанського песика?
— Вам годилося б шукати не пса, а цюцю, — мовив Абнер, — бо це вона!..
