— Чого ти плачеш, Якобе? — запитала вона і, коли Якоб розповів їй про пиріг королеви, сказала: — Витри сльози й не сумуй. Цей пиріг часто подавали в нас удома, і я, здається, пам'ятаю, як його треба пекти. Візьми стільки-то борошна й поклади ще ось таку приправу — от пиріг і готовий. А якщо в ньому чогось забракне — невелика біда. Герцог із князем однаково не помітять. Смак у них не надто вибагливий.
Карлик Ніс підстрибнув на радощах і відразу ж почав пекти пиріг. Спочатку він зробив маленький пиріжок і дав його спробувати начальникові кухні. Тому здалося, що вийшло дуже смачно. Тоді Якоб випік великий пиріг і просто з печі послав його до столу. А сам одягнув свій вихідний костюм і пішов до їдальні дивитися, чи сподобається цей новий пиріг герцогові з князем.
Коли він входив, маршалок[8] якраз відрізував великий шматок пирога, на срібній лопатці подав його князеві, а потім інший такий само — герцогові. Герцог відкусив відразу пів шматка, прожував пиріг, проковтнув його і з задоволеним виглядом відкинувся на спинку стільця.
— Ах, як смачно! — вигукнув він. — Недаремно цей пиріг називають королем усіх пирогів. А вже ж і мій карлик — король усіх кухарів. Чи не так, князю?
Князь обережно відкусив крихітний шматочок, гарненько прожував його, розтер язиком, тоді, осміхнувсь поблажливо і відсунувши тарілку, загадково мовив:
— Страва нівроку! Але далеко їй до пирога королеви. Я так і думав!
Герцог почервонів з досади і спохмурнів:
— Поганий карлик! — закричав він. — Як ти смів так зганьбити свого пана? За таке куховаріння тобі слід було б відрубати велику голову!
— Пане! — закричав Якоб, падаючи на коліна. — Я випік цей пиріг, як вимагало того кухарське мистецтво. У ньому є все, що треба.
— Брешеш, негіднику! — крикнув герцог і копнув карлика ногою. — Мій гість не став би марно нарікати на те, що в пирозі чогось не вистачає. Я тебе самого накажу розмолоти і запекти в пиріг, виродку ти такий!
— Згляньтеся на мене! — заскиглив, мов кривий цуцик, коротун, хапаючи князя за вилоги його плаття. — Не дайте мені померти через жменьку борошна і м'яса! Скажіть, чого бракує цьому пирогу, чим він вам так не сподобався?
— Це мало що тобі дасть, мій милий Ніс, — відповів князь зі сміхом. — Я вже вчора подумав, що тобі не випекти цього пирога так, як його пече мій кухар. Йому бракує однієї травички, яку у вас ніхто не знає. Вона називається чхай-на-здоров'я. Без цієї травички у пирога королеви не той смак, і твоєму панові ніколи не доведеться скуштувати його таким, яким його роблять у мене.
— Ні, я його скуштую, і дуже скоро! — закричав герцог. — Присягаюся моєю герцогською честю, або ви завтра побачите на столі такий пиріг, або голова цього негідника стирчатиме на воротах мого палацу. Пішов геть, собако! Даю тобі добу, щоб урятувати своє життя.
Бідолашний карлик, обливаючись гіркими слізьми, пішов до себе в кімнату і поскаржився гусці на своє горе. Тепер йому вже не уникнути смерті! Адже він ніколи й не чув про траву, яка називається чхай-на-здоров'я.
— Якщо про це йдеться, — сказала Мімі, — то я можу тобі допомогти. Мій батько навчив мене, де яка трава. Якби це було тижнів два тому, тобі, можливо, й справді загрожувала б смерть, але, на щастя, тепер молодик, а в цей час якраз і квітне та трава. Є де-небудь біля палацу старі каштани?
— Так! Так! — радісно вигукнув карлик. — У саду, зовсім близько звідси, росте кілька каштанів. Але навіщо вони тобі?
— Ця трава, — відповіла Мімі, — росте тільки під старими каштанами. Тож не гаятимемо часу і підемо зараз же її шукати. Візьми мене на руки і винеси з палацу.
Карлик узяв Мімі на руки, підійшов до палацових воріт і хотів вийти. Проте сторож перегородив йому дорогу.
— Ні, мій милий Носе, — зауважив він, — мені суворо заборонено випускати тебе з палацу.
— Невже мені і в саду не можна погуляти? — запитав карлик. — Будь ласка, пошли кого-небудь до доглядача і запитай, чи можна мені ходити по саду і збирати траву.
Сторож послав запитати доглядача, і доглядач дозволив: сад-бо був обнесений високою стіною, і про втечу з нього годі було й думати.
Вийшовши в сад, карлик обережно поставив Мімі на землю, і вона, шкандибаючи, побігла до каштанів, які росли на березі озера. Якоб, зажурившись, ішов за нею.
«Якщо Мімі не знайде тієї травички, — думав він, — я втоплюся в озері. Це все-таки краще, ніж дати відрубати собі голову».
Тим часом Мімі побувала під кожним каштаном, перевернула дзьобом кожну билинку, але все даремно — травички чхай-на-здоров'я ніде не було видно. Гуска від горя навіть заплакала. Вечоріло, спускалася темрява, і було чимраз важче розрізняти трави. Випадком карлик поглянув на інший берег озера і радісно закричав:
— Глянь-но, Мімі, бачиш — онде, на тому боці ще один великий старий каштан! Підімо туди і пошукаймо, можливо, під ним росте моє щастя.
Гуска важко залопотіла крилами й полетіла, а карлик чимдуж рвонув за нею на своїх маленьких ніжках. Перейшовши через міст, він підійшов до каштана. Каштан був густий і крислатий, під ним у сутінках майже нічого не було видно. І раптом Мімі замахала крилами і навіть підскочила від радості. Вона швидко пірнула дзьобом у траву, зірвала якусь квітку і сказала, обережно подаючи її Якобу:
— Ось вона, трава чхай-на-здоров'я. Тут її росте видимо-невидимо, так що тобі надовго вистачить.
Карлик узяв квітку в руку і замислено подивився на неї. Її аромат був сильний і приємний, і Якобу чомусь згадалося, як він стояв у старої в коморі, добираючи трави, щоб начинити ними курку, і знайшов таку саму квітку — із зеленуватою стеблинкою і яскраво-червоною голівкою, прикрашеною жовтою облямівкою.
І раптом Якоб аж затремтів од хвилювання.
— Знаєш, Мімі, — вигукнув він, — здається, це та сама квітка, яка перетворила мене з білки на карлика! Спробую-но її понюхати.
— Почекай хвильку, — сказала Мімі. — Візьми з собою пучок цієї трави, і повернемося до тебе в кімнату. Збери свої гроші і все, що ти нажив, поки служив у герцога, а потім ми перевіримо силу цієї чудової травички.
Якоб послухався Мімі, хоча серце в нього лунко стукотіло від нетерпіння. Він хутко прибіг до себе в кімнату. Зав'язавши у вузлик сотню дукатів і кілька костюмів, він застромив свого довгого носа в квіти і понюхав їх. Аж раптом його суглоби затріщали, шия витягнулася, голова відразу піднялася з плечей, ніс поступово зменшився, а ноги видовжилися, спина і груди вирівнялись, і він став таким само, як усі люди. Мімі збентежено дивилася на Якоба.
— Який ти стрункий, який ти гарний! — вигукнула вона. — Ти тепер зовсім не схожий на потворного карлика!
Якоб дуже зрадів. Він плескав у долоні і дякував небу. Йому схотілося зараз же бігти до батьків і впасти в їхні обійми, проте він пам'ятав про свою рятівницю.
— Якби не ти, дорога Мімі, я на все життя залишився б карликом і, можливо, помер би під сокирою ката, — сказав він, ніжно погладжуючи гуску по спині й крилах. — Я маю тобі віддячити. Я відвезу тебе до твого батька, і він звільнить тебе від чар. Бо він розумніший за всіх чаклунів.
Мімі залилася слізьми від радості, а Якоб узяв її на руки й пригорнув до грудей. Він непомітно вийшов з палацу — ніхто не впізнав його — і вирушив з Мімі до моря, на острів Ґотланд, де жив її батько, чарівник Веттербок.
Довго вони мандрували й нарешті дісталися цього острова. Веттербок одразу ж зняв чари з Мімі і дав Якобові багато грошей та подарунків. Якоб негайно повернувся у своє рідне місто. Батько й мати з радістю зустріли його — він-бо став такий гарний і привіз стільки грошей! На ті гроші купив хлопець собі крамницю і зажив, як сир у маслі.
