— Але ж ми могли легко пропустити повз вуха слова старого, — мовив інший, — або, чого доброго, взяти його на глузи. Він був у жалюгідному лахмітті, і хто міг подумати, що це мудрець Мустафа?
— Як дивно! — сказав переписувач. — От на цьому самому місці ми голосно висловили свої бажання. Один мріяв про мандрівки, другий — про співи й танці, третій — про веселі учти в колі друзів, а я — про читання й казки, і от всі наші мрії здійснилися. Адже я можу читати всі книги шейха і брати будь-які на власний смак.
— А я можу прикрашати його стіл, розпоряджатися всіма розвагами й сам брати в них участь, — мовив другий.
— А я? Щойно закортить мені послухати співи і гру на лютні або подивитися на танець, я можу піти до нього й попросити відпустити зі мною його рабів.
— А я до цього дня був бідний, — вигукнув художник, — не міг і кроку ступити з міста, тепер же я можу вирушити в далеку путь!
— Тож бо і воно, — підхопили всі гуртом, — добре, що ми пішли за дідусем, — хто знає, що інакше сталося б з нами?
Так сказали вони і, втішені й веселі, розійшлися по домівках.
З Альманаху казок 1828 року
Пригоди Саїда
За часів Гаруна аль-Рашида, повелителя Багдада, жив у Бальсорі чоловік на ім'я Бенезар. Грошей, щоб жити спокійно і в достатку, не займаючись торгівлею або якимось іншим ремеслом, йому не бракувало. Тож коли в нього народився син, він не полишив звичного трибу життя. «Навіщо мені в моєму віці торгувати й наживатися, — казав він сусідам, — хіба не для того, щоб залишити моєму синові Саїду на тисячу золотих більше, якщо мені поталанить, а якщо не поталанить, на тисячу менше? Де двоє ситі, там і третій голодним не буває, мовиться в прислів'ї. Головне, щоб син виріс гарним хлопцем, а решта докладеться». Так сказав Бенезар і справдив свою обіцянку. Він і сина не навчив торгівлі чи якого-небудь ремесла. Хіба що батько не забував читати з ним книги мудрості і, пам'ятаючи, що крім ученості й пошани до старості ніщо так не прикрашає хлопця, як тверда рука і мужність, рано навчив його орудувати зброєю, і Саїд скоро уславився серед своїх однолітків і навіть серед старших хлопців як сміливий воїн, а в їзді верхи і плаванні йому не було рівних.
Коли Саїду виповнилося вісімнадцять років, батько послав його до Мекки вклонитися труні пророка і, як велять звичай і заповіт Магомета, справити молитву й урочисті обряди. Перед від'їздом тато покликав його до себе, похвалив за сумирну вдачу, ще раз прочитав напутнє, дав гроші, а потім сказав:
— Ось що я ще скажу тобі, сину мій! Я не дотримуюся забобонів темного люду. Щоправда, я залюбки слухаю розповіді про фей і чарівників, аби якось збавити час, але я далекий від того, щоб, як багато неосвічених людей, вірити, ніби генії або які інші надприродні сили впливають на життя людей. Але твоя мати, — вже дванадцять років, як вона покинула білий світ, — твоя мати вірила в них так само свято, як у Коран. Скажу більше, одного разу вона, суворо заприсягши мене, що я нікому, крім її дитини, не відкрию цієї таємниці, зізналася, що з дня свого народження спілкується з феєю. Я взяв її на глузи, а проте, маю зізнатися, що твоє народження, Саїде, було позначене явищами, що мене вразили. Цілісінький день лив дощ і гримів грім, небо затягнули чорні хмари, і читати, не запаливши світла, було неможливо. О четвертій дня мені передали, що народився хлопчик. Я поквапився у палати твоєї матері, щоб побачити й благословити свого первістка, проте всі її слуги стояли перед дверима і на мої питання відповіли, що нікому невільно входити в кімнату породіллі; Земіра, твоя мати, наказала всім вийти, бо хотіла залишитись сама. Марно стукав я в двері — вони не відчинилися.
Незадоволений, вирішив я зачекати разом з прислужниками, але тут хмари розступилися так раптово, як досі я ще жодного разу не бачив, а найдивовижніше було те, що тільки над милою нашому серцю Бальсорою сяяла небесна блакить, а навколо все затягнули чорні хмари, що їх краяли сліпучі блискавки. Я не відривав очей від неба, тим часом двері в палати моєї дружини відчинились. Я залишив служниць чекати за дверима, а сам увійшов до твоєї матері, щоб запитати, чому вона зачинилася в своїй опочивальні. Коли я увійшов, на мене війнуло таким сильним ароматом троянд, гвоздик і гіацинтів, що я ніби сп'янів. Твоя мати піднесла мені тебе і показала срібну дудочку на тонкому, як шовковинка, золотому ланцюжку, що висіла у тебе на шиї. «Добра жінка, про яку я тобі вже розповідала, була тут, — сказала твоя мати, — ось що вона подарувала твоєму синочкові». «А, так, значить, ця сама відьма розігнала негоду і напоїла твою опочивальню пахощами троянд і гвоздик, — сказав я, недовірливо усміхнувшись. — Могла б піднести хлопчикові щось цінніше за дудочку, — хоч би мішок із золотом, коня або ще щось подібне!» Твоя мати заклинала мене не кепкувати з фей, адже вони запальні, і їм до снаги зробити так, що подарунок на щастя принесе нещастя.
Вона була слаба, тому я не став сперечатися і замовк. Більше про цю дивовижну подію ми жодного разу не згадували, тільки за шість років, коли твоя мати відчула, що, хай вона і молода, проте невдовзі помре, вона дала мені ту дудочку і доручила того дня, коли тобі виповниться двадцять років, віддати її тобі, і нізащо в світі не відпускати тебе з дому бодай на годину раніше цього дня. Вона померла. Ось цей подарунок, — правив далі Бенезар, діставши зі скриньки срібну дудочку на довгому золотому ланцюжку, — тобі зараз тільки вісімнадцять, не двадцять років, але я даю її тобі, тому що ти виїздиш, а я можу відійти до прабатька ще перш ніж ти повернешся. Я не бачу розумної причини два зайві роки тримати тебе тут, як того хотіла дбайлива твоя мати. Хлопець ти добрий і розсудливий, зброєю орудуєш не згірш за двадцятичотирилітнього, і я вже зараз можу вважати тебе повнолітнім, усе одно, неначе тобі вже минуло двадцять. А зараз їдь собі з миром і в щасті і в нещасті, від якого нехай береже тебе небо, пам'ятай про свого батька!
Так сказав Бенезар із Бальсори, виряджаючи сина в дорогу. Саїд розчулився, прощаючись з батьком, одягнув ланцюжок на шию, засунув за пояс дудочку, сів на коня і помчав туди, звідки вирушав караван до Мекки. Незабаром караван із вісімдесяти верблюдів і декілька сотень вершників рушив у дорогу, і Саїд виїхав з воріт Бальсори, свого рідного міста, яке йому не скоро випадало побачити знову.
Спочатку його розважала новизна подорожі і всяка, досі не бачена всячина, але в міру наближення каравану до пустелі місцевість дедалі більше вражала одноманітністю і втрачала ознаки життя, і Саїдом опанували різні думки, між іншим задумався він і над прощальними словами Бенезара, свого батька.
Він витягнув з-за пояса дудочку, обдивився її зусібіч і врешті-решт приклав до губ, чекаючи, що та видасть голосний красивий звук, але — от так штука! — вона не зазвучала. Він надув щоки і заходився дмухати щосили, але дудочка і не писнула. Розчарований непотрібним подарунком, запхнув він дудочку назад за пояс. Проте незабаром знову замислився над таємничими словами матері. Йому доводилося чути про фей, але ще ніколи він не чув, аби хтось із його сусідів якось спілкувався з надприродними силами. Оповідки про духів зазвичай пов'язували з далекими країнами й давноминулими часами, ось він і вважав, що в наші дні фей не буває, або ж вони більше не навертаються на очі людям і не переймаються їхньою долею. А проте, так розмірковуючи, він раз по раз виявляв бажання повірити в те таємниче і надприродне, що могло відбутися з його матір'ю, ось тому-то майже цілий день їхав немов уві сні, не беручи участі в балачці супутників, і не звертав уваги на їхні співи й сміх.
Саїд був гарний, хоч у рамку вправляй. Погляд його був сміливий і відважний, рот красиво окреслений, і, попри молодість, у всій його зовнішності була така гідність, яку нечасто зустрінеш у такі юні роки, а та постава, легкість і впевненість, з якою він у повному
