Калум-бекові, і в цьому він не правий, бо Калум — негідник, яких мало, хоч він і родич Месурові. Калум собі на умі і, щойно він повернувся сюди, наплів про тебе казна-що Месурові, а той переказав його побрехеньки каліфові, і тебе погано приймуть, якщо ти переступиш поріг палацу. Проте є інші можливості й шляхи, щоб до нього наблизитись, а зірки кажуть, що ти привернеш до себе віру каліфа.
— Атож, що й казати, кепські мої справи, — сумно мовив Саїд. — Доведеться мені ще якийсь час стояти в крамниці безчесного Калум-бека. Але на одне моє прохання, шановна феє, ви, можливо, могли б зважити. Я навчений ратному мистецтву, і для мене найбільша радість — гарцювання, де змагаються в метанні списа, стрілянні з лука, боях тупими мечами. Найшляхетніші багдадські юнаки щотижня беруть участь у таких змаганнях. Але на арені можуть виступати тільки вільні люди в багатому обладунку й одязі, і, вже ж звичайно, не слуга базарного крамаря. Якби тільки ви могли зробити так, щоб раз на тиждень я мав коня, багате вбрання й обладунок та щоб упізнати мене було не так то легко…
— Шляхетний юнак має право висловити таке бажання, — мовила фея. — Твій дід по матері був найбільшим сміливцем у Сирії, тож ти, певно, успадкував його дух. Запам'ятай цей будинок; тут щотижня тебе чекатимуть два джури верхи, з конем для тебе, тут же знайдеш ти одяг, обладунок і воду, умивши нею обличчя, ти станеш ні для кого невпізнанний. А тепер, Саїде, прощавай! Наберися терпіння, будь розумний і не відбігай чесноти! За півроку твоя сопілочка видасть звук, і голос її долетить до вух Зуліми.
З почуттям удячності й благоговіння попрощався юнак зі своєю покровителькою. Він запам'ятав будинок і вулицю й пішов назад.
Саїд повернувся на базар саме вчасно й в останню хвилину встиг захистити свого хазяїна Калум-бека й урятувати йому життя. Перед крамницею юрбився народ, хлопчаки танцювали й дражнили купця, старі аж покотом лягали зі сміху. А купець, тремтячи від люті й не знаючи, куди йому подітися, стояв перед крамницею з чадрою в одній руці й шаллю в другій. Цій несподіваній сцені передувала подія, що сталася після того, як пішов Саїд. Калум сам став у дверях замість свого красеня слуги й закликав покупців, але народ не йшов у крамницю до старого покруча. По базару бродили двоє чоловіків, які хотіли купити подарунки для своїх дружин. Вони вже кілька разів обійшли базар, виглядаючи, на чому б зупинитися, і саме зараз знову проходили повз крамницю Калум-бека, розглядаючи товари.
Калум-бек, який помітив їх, подумав, що не зле було б мати зиск з їхньої нерішучості.
— Сюди, сюди, панове! — крикнув він. — Що вам треба? Ось чудові шалі, прекрасний крам!
— Товар у тебе, добродію, можливо, і справді гарний, — відказав один із них, — але наші дружини страшенні вередухи, а в Багдаді всі тепер купують чадри тільки в красеня кликуна, у Саїда. Ми вже обходили весь базар, розшукуючи його, і ніяк його не знайдемо. Скажи, де він, а іншим разом ми в тебе щось купимо.
— Аллах, Аллах! — вигукнув Калум-бек, люб'язно осміхнувшись. — Пророк привів вас, куди вам потрібно. Ви шукаєте красеня кликуна, щоб купити чадру? Заходьте, заходьте — це і є його крамниця.
Подумавши, що непоказний, череватий Калум видає себе за красеня кликуна, один із чоловіків скинув на нього презирливим поглядом і голосно зареготав. А другий вирішив, що Калум з нього глузує й не міг цього подарувати купцеві. Він міцно вилаявся, і це урвало терпець Калум-бекові; він закликав у свідки сусідів, що саме його крамницю, а не яку іншу називають крамницею красеня кликуна, але сусіди, що заздрили купцеві через те, що його торгівля віднедавна пішла вгору, всіляко відмагалися. Тоді двоє чоловіків накинулися на старого брехуна, як вони його назвали. Калум захищався радше не кулаками, а криками й лайкою, і цим зібрав коло своєї крамниці купу народу; пів міста знали його як жадібного, підлого скнару, і всі довкола тішилися, зауважуючи, як на нього сиплються товченики; один із кривдників уже вчепився йому в бороду, але цієї миті хтось схопив його самого за руку й з усього маху кинув на землю, так що з голови в нього спав тюрбан, а туфлі відлетіли далеко убік.
Юрба, що залюбки дивилася на розправу з Калум-беком, голосно обурилася, приятель поваленого озирнувся на того, хто наважився відкинути його друга, але, зауваживши молодого здорованя з пронизливим поглядом, побоявся зчепитися з ним; до того ж Калум, якому порятунок здався справжнім чудом, голосно крикнув, указуючи на юнака:
— Ну, що вам іще треба? Ось він перед вами, це і є Саїд, красень кликун.
У юрбі засміялись, адже всі знали, що Калум-бек постраждав незаслужено. А той нахаба, якого відштовхнув Саїд, присоромлений, зашкутильгав геть разом зі своїм приятелем, так і не купивши ні чадри, ні шалі.
— О, зірко всіх кликунів, краса базару! — вигукнув Калум, увійшовши з Саїдом до крамниці. — Воістину, це називається нахопитися вчасно, простягнути людині руку допомоги, інакше не скажеш. Адже він лежав, мов підкошений, так ніби й на ногах ніколи не стояв! А я, я — коли б ти запізнився хоч на хвилину, — мені і цирульник більше не знадобився б, нічого було б розчісувати і вкладати. Скажи, як мені тебе винагородити?
Рукою і серцем Саїда керувало відчуття хвилинної жалості. Тепер, заспокоївшись, він майже розкаювався, що завадив провчити капосного старого. «Якби в нього вирвали жмут волосся, він би днів із десять мухи не зобидив», — подумав Саїд; а проте вирішив скористатися прихильністю Калум-бека і попросити в нагороду дозволити йому раз на тиждень проводити вечір на власний розсуд — чи то на прогулянці, чи ще якось.
Калум дав свою згоду, адже він знав, що його підневільний слуга дуже розсудливий і не втече без грошей і гарного одягу. Так Саїд незабаром отримав те, що хотів. У найближчу середу — день, коли найродовитіші хлопці збиралися на одному з міських майданів, аби зітнутися, Саїд сказав Калуму, що цей вечір він хотів би провести на власний розсуд, і з дозволу купця пішов на ту вулицю, де жила фея, постукав, і ворота тієї ж миті відчинилися. Здавалося, слуг хтось попередив, що він прийде; не запитавши, чого він хоче, пішли вони разом із ним сходами в красиві палати; там йому подали воду для умивання, яка мала зробити його невпізнанним. Він змочив нею обличчя, потім глянув у металеве люстро і сам себе не впізнав: на засмаглому обличчі росла красива широка борода, він виглядав принаймні років на десять старше.
Потім вони повели його в інші палати, де для нього було приготовано прекрасне вбрання, яке не осоромило б самого багдадського каліфа в день, коли він у всьому блиску своєї величі робить огляд військам. Окрім тюрбана з найтоншої тканини з алмазним аграфом і довгим пір'ям чаплі та каптана з важкої яскраво-червоної парчі, вигаптуваної срібними квітами, там була ще срібна кольчуга такої тонкої роботи, що вона повторювала всі рухи тіла, і в той же час така міцна, що їй не були страшні удари списів і мечів. Дамаський клинок у розкішних піхвах, з безцінними, як здалося Саїдові, самоцвітами на руків'ї, завершував його наряд. Коли він в обладунку вийшов з палат, один зі слуг подав йому шовкову хустинку і сказав, що хустинку посилає йому повелителька цього будинку: варто витерти нею обличчя — борода і засмага зникнуть.
У дворі стояли трійко породистих коней, на найкращого сів Саїд, на двох інших — його джури, і він весело поїхав на майдан, відведений під іподром. Пишнота його наряду і багатство обладунку привертали до нього погляди всіх, а коли він з'явився на майдані, по натовпу, що обступив іподром, пробіг шепіт захоплення. Тут збиралося багдадське панство, найвідважніші і найшляхетніші хлопці; навіть брати каліфа гарцювали на конях і вимахували списами. Коли з'явився нікому не відомий Саїд, син великого візира з кількома приятелями рушив йому назустріч, поштиво вдарив чолом, запросив узяти участь в змаганні і запитав, як його звуть і звідки він походженням. Саїд назвався Альманзором, сказав, що народився в Каїрі, а зараз подорожує і що багато чув про відвагу і звитягу молодих багдадських шляхтичів, тож вирішив скористатися можливістю побачити їх і познайомитися з ними. Хлопцям сподобалися ввічливість і хоробра постава Саїда-Альманзора; вони наказали піднести йому списа і запропонували вибрати собі соратників, тому що вони вже розділилися на дві групи і битимуться і один на один, і всім загоном.
Якщо зовнішність Саїда вже привернула до нього увагу, то тепер усі ще більше дивувалися його надзвичайній спритності і швидкості. Кінь його мчав птахом, а меч блискав і то швидше. Спис він кидав з такою легкістю, так далеко і так влучно, наче це був не спис, а стріла, пущена з лука. Він переміг найвідважніших сміливців, які наважилися стятися з ним, і після закінчення змагання був одностайно визнаний переможцем; один із братів каліфа і син великого візира, що билися на боці Саїда, попросили його помірятися силами і з ними. Алі, брата каліфа, Саїд переміг, але син великого візира не поступався йому звитягою і після тривалої сутички вони визнали за краще відкласти рішення до майбутньої зустрічі.
Наступного дня в Багдаді тільки й мови було що про багатого й мужнього красеня чужоземця. Всі, хто його бачив, навіть ті, кого він переміг, були в захваті від його шляхетної поведінки; Саїд на власні вуха чув розмови про себе в крамниці Калум-бека. Усі шкодували тільки про одне: ніхто не знає, де він живе. У будинку феї до наступного змагання його чекало ще розкішніше вбрання й ще дорожчий обладунок. Цього разу зібралося пів-Багдада, сам каліф милувався з балкона цим видовищем. Він теж дивувався чужинцеві Альманзорові і, щоб висловити свою прихильність, коли герць закінчився, повісив йому на шию велику золоту медаль на золотому ланцюжку. Після цієї другої блискучої перемоги багдадських юнаків ухопили заздрощі. «Якийсь чужоземець приїздить до нас у Багдад, — нарікали вони, — і вириває в нас із рук славу, почесті й перемогу? І тепер піде хвалитися по інших містах, що серед вершків багдадської молоді немає нікого, хто бодай якось може помірятися з ним силою». Так говорили вони й вирішили на наступному змаганні, ніби випадково, налетіти на
